Лиш рибні голови, де вирував базар.Ножі змінили, виміри й касети.Будинки й вулиці проріджено крізь сито.Всі вчинки пітьмою виходять з амбразур.На площі тиші довшає пузир.Де ще дідок дошукується суті.Найменший обрис – рясно, – як пульсатор.І не бруківка, а бруски озер.Де з виводком – уздовж – блакитна квочка.Заходять інші вірування й звички.Й нічна сторожа, що – олію – в лямпу.По спиляному походжа Олімпу,Де тільки тіні на воді від пальТа човен, що – на той бік – за обол.
ВІҐІЛІЇ XLV
Долини духа спочивають в генах.Ще образ сплющений не вигорнувся в смугу.Речей поверхня тане, як засмага, —Так диня тиші стигне в сновиганні.Ще не набрали почуття розгону,Світ видимий ще розмовля на миґах.Є гірші від поразок перемоги,І світла найчорніші перегини.Над дійсністю – димок від кантилени.Одягнений, неначе в панцер, в луни.Весь на межі, на всю тональність кондорВідлічує у присмерку секунди(Годинник, що без гир і коліщат).Буття? Чи кинений на полі бою щит?
ВІҐІЛІЇ XLVI
Обличчя. Лінія. І за водою – слід.Найнепохитніше – таке ламке й минуще.На дні краплини – існування днище.Що, як поліп, в поцейбік наросло.Із неладу – рука, що – зерна й лад —Крізь заграви – на перехрестях – мощі.І прапорець на пагорбі, що – нащось.Усе велике, що таке – мале.Плач. Голоси, хоч поруч – ні оселі.Лиш смерть, що світ, немов кізяк, мусолить.Сам тільки звук – щербатий і гугнявий —Вже без надсади, без прокльонів, гніву. —Все – в лійку, – поодинці і гуртом. —Й ріка, що рінь у душу нагорта.
ВІҐІЛІЇ XLVII
На дні віків чекає Пенелопа, —Піщина пам’яті, що – водяні бескиди.І женихи, що чинять збитки й шкоду,Й Аїда брама, котра замість шлюбу.На астролябію поклавши лапи.Два грифи – шлях, який веде в нікуди.Пішина пам’яті і обрій-естакада.Що – світ, із мила й сажі зліпок.В предмети згущується роздрібне мигтіння.Де щойно тільки гілочки фотонні,І від єства – ні обрисів, ні статі.В таких глибинах навсебіч летіти. —Ще Сцілли і Харібди омина Свідомість.Й ніч у мисці, як миньок.
ВІҐІЛІЇ XLVIII
Не обрій, а вуста, – то там, то тут —З-під намулу. І тиша, наче дьоготь.Все причаїлось. Тільки місяць дихаНа вухо. Та – ковтками – блекота.У проминального все дужче апетит —На вічне, хоч і гине від ядухи.Дві зірки, що – як рушники – з-під даху, —За розподільник ліній і частот.В повітрі гаснуть острови з опунцій.Прийдешнє ще чекає на зупинці, —Їсть яблуко, – при боці – оцелот,Що від – проміжних втілень уцілів.Й по купках спалахів, мов з’яв очіс,Йде розтяжний – з самих суглобів – час.
ВІҐІЛІЇ LI
Мить блимнула – й ломовиком – в обоз.Життя? Ріка? Чи просто знак – алеяЗгортається у зірку і маліє.Не поле – алюміній і азбест.Амеба місяця зійшла на рихлий бас.Килою – отвори. Хорти – от-от – толая:Рівнина чи вже духа алкалоїд,Що в просвітках – матерії позбувсь? —Самі кульбаби від гучних орацій.Світ – проваливсь на першому уроціЙ – надсадно – форми – щіткою, як посуд.Природа – з’яв напташила запаси,Аж серце гупа й кришиться броня.І пітьма, що – оливами – бринить.
ВІҐІЛІЇ LII
Навколо тиша, наче із відра.Без опертя, в надхитану назальність —Квадрат розмитий. Світ – без камізельки.Все кришиться – і навпіл – по ядру.За водорозділом – осмерклий сум модрин.Що видовжила в береги зозуля.Та мозок, що – краплинами лізолу, —Ще заки – на новий ракетодром.Сама рівнина, що застигла в оці,Та – ген – тополь порожні ногавиці.Де зовнішнє відбігло всіх регалій,Лиш де-не-де – на хіднику – рагелі.Нутро не кліпне, – в пастці сам ловець.І тиша, що всі стулки розсува.
ВІҐІЛІЇ LIII
У прірву – день. Короткий людський вік.Все глибше смерть вбиває в тіло пакіл.Все, чим жилось, як на асфальті – спека. —Мелодія – на кришки – і співак.Плете ядро усесвіту павук.На ниточці тремтять хисткі опуки.Усе живе – Тлін – під свою опіку.Лиш серце блима – між кущів – ставок.Весь світ біжить – вагон, – та спить кондуктор.Хитаються перегородки з дикту.Не діють гальма. Рух ніхто не стрима.Не вимкнути – ні колії, ні струму,Ні пам’яті розпилений смарагд,Де ще життя, – що – димом, – димарі.
