Обурений, роздратований повернувся Гордій додому. Був зовсім похмурий увесь вечір. За вечерею Ганна спиталася в його:

– Що там таке знову скоїлось?

–  Ат! Ну їх к чорту!
– зло відмахнувсь рукою Гордій

–  Мені здається, Гордію, що ти дуже вже натягаєш струни.

–  Себто?
– спитався Гордій, трохи здивувавшись: Ганна досі ніколи не говорила з їм про господарські справи.

–  Я буваю на селі, і до мене часом ходять жінки. Я чула дуже багато поганого про Олійниченка. Кажуть, що він сам б'ється і погано поводиться з людьми.

–  Цікавий я знати, як би міг поводиться Олійниченко з людьми після того, як йому розбито пику?

–  Може, Олійниченко й сам цьому винен... У всякому разі, мені здається, що струни дуже вже натягнені.

–  Ти радиш мені ласкавіше поводитися з такими добродіями, як оцей Головань, що з сокирою кидається на людину?

–  Ні, я кажу взагалі - з усією радівською громадою.

–  Це й ти набралась од Демида його думок?
– глузливо промовив Гордій.

Ганна трохи почервоніла.

–  Це не Демида Кириловича думка, а моя власна, хоча вона, може, й однакова з його.

–  Це все нісенітниця!
– гостро відмовив Гордій.- І я тільки можу дивуватися, як ти, бачачи все, що тут робиться, поняла віри Демидовим фразам.

–  Знов кажу, що се моя власна думка,- промовила Ганна.- Та й через віщо ж те, що Демид Кирилович каже - фрази? Адже й він господарює, адже й він має досвід, і не така він людина, щоб кидати словами.

–  О!
– ба, якого оборонця знайшов Демид!
– засміявся Гордій.- Можна подумати, що у вас з їм "наступательннй й оборонительный союз" проти мене.

Ганна знов почервоніла.

–  Не "союз"...- почала вона.

–  Але чого ж ти червонієш?
– перепинив її Гордій. Йому докучила ця розмова, і він хотів хоть чим-небудь спинити Ганну. Але питання се вразило її. Вона не мала чого червоніти за свої відносини до Демида, а червоніла від зневажливого Гордієїзого тону.

–  Я кажу, що не "союз"...

–  Але чого ж ти червонієш?
– знов перепинив її Гордій: йому подобалось не давати їй говорити.

–  Я червонію того, що ти так зо мною говориш!
– одмовила Ганна, і в неї на очах заблищали сльози.

–  Он ба!.. Я не сподівавсь, що ти так образишся! Чим же я тебе образив? Чи не тим, що насміливсь так зневажливо зватися про Демида Кириловича, що заробив у тебе особливої ласки?

Ганна похилила голову. Ці натякання на Демида обсипали її то снігом, то жаром. Вона була чиста думками і ділами, але чула за собою ту провину, що давно не сказала Гордієві про те, що Демид її сватав. Тепер їй здалося, що в Гордієвих словах ховаються якісь натякання, її проста щира натура не могла стерпіти такого становища. Вона підвела голову, глянула чоловікові у вічі і сказала:

–  Гордію, мені не подобаються твої якісь на щось натякання.

–  Але чому ж саме тобі мої слова не подобаються?

–  Скажу щиро. Як я ще була дівчиною, Демид Кирилович сватав мене. Я не пішла за його. Я тобі се кажу, щоб ти, може, зовсім нехотя, не дошкуляв мене такими натяканнями, що я їх можу зрозуміти зовсім не так, як треба.

Гордій помовчав.

–  А коли ж се було?
– спитавсь він.

–  Перед тим, як подала тобі слово.

Ось воно що! Тепер Гордій відразу зрозумів усе те, що здавалось йому дивним у Демидових учинках.

–  Але чому ж ти мені досі цього не сказала?
– спитався він.

–  Спершу думала сказати, але мені шкода було розрізняти тебе з товаришем, з другом,- бо, може, б ви розрізнилися після цього... А потім...

– А потім?
– перепитавсь глузливо Гордій.- А проте час лягати спати! Пізно, а я втомивсь. На добраніч!
– і він устав і спокійно та недбало пішов із світлиці.

Вийшов з хати,- не міг у їй висидіти. Хотілося дихати свіжим холодним повітрям, щоб хоч трохи прохолодити розпалену голову. А проте думав, що він спокійний. Спокійно взяв він бриля, спокійно вийшов з хати і пішов кудись навмання в поле і так само спокійно почав думати.

Річ була стара, але відразу вона ставала виразніша, пекучіша, неминучіша. Він так чи інакше мусить сьогодні рішити питання. Ось поблука і рішить.

Глянув на небо. По йому снувалися важкі хмари. Було навкруги темно. Ніщо не віщувало ясної години. Треба було дожидати дощу, грязюки. Дощ і тепер наче нависав над землею. Але Гордієві було про те байдуже.

Він міркував. Ось як склалася річ.

Колись він марив про роботу на користь народові. Колись марив про спільний шлях з цим народом. Тепер же, сьогодні, він востаннє і цілком упевнився, що в його з війна, та ще й завзята. Таким побитом його надії на в громадській діяльності розбито.