— Я можу беззастережно їй довіряти, — мовив він, — а це все, що мені потрібно.

А його сестра, щиро вважаючи, що його похвали Фанні анітрохи не перебільшують її чеснот, могла тільки поділяти братову радість.

— Що більше я про це думаю, — мовила вона, — то більше переконуюся, що ти вчинив правильно; і хоча Фанні Прайс ніколи не здавалася мені такою дівчиною, що може тебе привабити, тепер я впевнена, що вона — саме та, хто зможе зробити тебе щасливим. Твій лихий задум — порушити її спокій — обернувся на істинно розумну думку! Це щастя для вас обох.

— Це було негарно, дуже негарно з мого боку — кувати лихо проти такого милого створіння! Але ж тоді я її ще не знав; і їй не доведеться нарікати на ту мить, коли мені це спало на думку. Я зроблю її дуже щасливою, Мері; щасливішою, ніж вона була будь-коли в житті, щасливішою від усіх, кого вона бачила. Я не буду забирати її з Нортгемптону. Здам в оренду Еврінгем, а сам зніму будиночок десь поблизу; може, у Стенвікс-Лодж. А Еврінгем здам в оренду на сім років. Я певний, досить лише закинути слівце, і одразу ж знайдеться чудовий орендар; можу хоч зараз назвати трьох, хто погодиться на будь-які умови та ще й подякує.

— Ха! — вигукнула Мері. — То ти житимеш у Нортгемптонширі! Це ж чудово! Тоді ми всі будемо разом.

Сказавши це, вона одразу ж схаменулася і пошкодувала про свої слова; та їй можна було не хвилюватися, бо брат лише подумав, що вона збирається жити в пастораті, й у відповідь люб'язно запросив її оселитися в його домі, — він-бо має більше прав на неї.

— Ти повинна віддавати нам більше половини свого часу, — мовив він. — Я не можу погодитися, що в місіс Грант стільки ж прав на тебе, як у нас із Фанні, оскільки в нас їх удвічі більше. Фанні стане для тебе справжньою сестрою!

Мері лишалося тільки подякувати братові і дати ухильні обіцянки на майбутнє; але в душі вона вирішила, що мине ще багато місяців, перш ніж вона стане гостею брата чи сестри.

— Ти будеш півроку жити у Лондоні, а півроку — в Нортгемптонширі?

— Так.

— Це правильно; а в Лондоні, звісно, матимеш власний будинок; нема чого тобі жити в адмірала. Любий Генрі, тобі вельми пощастило, що ти розпрощаєшся з адміралом, поки тебе не зіпсував його поганий приклад, поки ти ще не засвоїв його хибних суджень, не призвичаївся обідати сам-один та вважати це найбільшою втіхою у житті! Ти просто не розумієш, яке це для тебе благо, оскільки тебе засліплює пошана до дядечка; але, як на мене, ранній шлюб — це твій порятунок. Бачити, що ти стаєш схожим на адмірала у словах та вчинках, — це розбило б мені серце.

— Ну, ну, тут ми з тобою не порозуміємося. В адмірала є свої вади, та загалом він дуже добра людина і був для мене більше ніж батьком. Не кожний батько отак дозволив би мені жити на свій власний розсуд. Тобі не слід під'юджувати Фанні проти нього. Я хочу, щоб вони полюбили одне одного.

Мері змовчала, не бажаючи висловлювати свою думку — що немає на світі двох людей, чиї характери й манерa поведінки були б менш схожі; з часом він це зрозуміє; але вона таки дещо докинула про адмірала:

— Генрі, я такої високої думки про Фанні Прайс, що якби я могла припустити, наче в майбутньої місіс Кроуфорд буде хоча б наполовину менше підстав ненавидіти саме його ім'я, ніж у моєї бідолашної тітоньки, яка так натерпілася від нього, — я б постаралася зробити все можливе, щоб запобігти цьому шлюбу; але я знаю тебе, знаю, що дружина, яку ти любитимеш, буде найщасливішою жінкою у світі, і навіть якщо ти її розлюбиш, то будеш поблажливим і ґречним до неї, як личить справжньому джентльменові.

Хіба можна не зробити все, що завгодно, тільки щоб Фанні Прайс була щасливою, хіба можна її розлюбити, — звичайно, саме таким був зміст його пишномовної відповіді.

— Якби ти бачила її сьогодні вранці, Мері, — продовжував він, — коли вона з такою лагідною покірністю, з таким терпінням спішила виконати будь-який примх її недолугої тітки, вишивала з нею й для неї і, схиляючись у роботі, заливалася чарівним рум'янцем, а потім поверталася на своє місце — записати щось за вказівкою цієї дурепи; і все це з такою скромною делікатністю, наче це так і треба, щоб вона жодної миті не належала самій собі, — і зачіска в неї була така ж акуратна, як завжди, та коли вона писала, один маленький завиток спадав їй на чоло, і вона раз у раз відкидала його назад, і водночас розмовляла зі мною й слухала, що я говорив, так, наче їй подобалося мене слухати. Якби ти її тоді побачила, Мері, ти б не змогла навіть уявити, що її влада над моїм серцем колись послабшає.

— Любий мій Генрі! — вигукнула Мері і на мить загнулася, з посмішкою дивлячись на нього. — Як я рада бачити, що ти так закохався! Це дуже мене тішить. Та що ж скажуть місіс Рашворт і Джулія?

— Мене аж ніяк не хвилює, що вони скажуть чи що відчуватимуть. Вони побачать, якою повинна бути жінка, щоб мене привабити, — щоб привабити розумного чоловіка. Я щиро бажаю, щоб це відкриття пішло їм на користь. І тепер вони побачать, що до їхньої кузини ставляться так, як вона того варта, і нехай їм буде соромно згадувати, як вони безсовісно та зневажливо з нею поводилися. Вони страшенно лютуватимуть, — і, помовчавши, він продовжував уже спокійніше: — Місіс Рашворт страшенно розлютиться. Для неї це буде гірка пігулка; і, як усі гіркі пігулки, вона смакуватиме вельми погано, та її проковтнуть і забудуть; адже я не так знахабнів, щоб думати, наче її почуття, хай навіть до мене, виявиться стійкішим, ніж в інших жінок. Так, Мері, моя Фанні щодня, щохвилини відчуватиме зміну в поведінці кожного, хто з нею спілкується; для мене буде справжнім щастям розуміти, що це сталося завдяки мені, що це я дав їй усе, чого вона варта. Зараз вона безправна, безпомічна, без друзів, усіма забута й покинута.