Едмунд помітив, що її увага зростає, і йому було приємно спостерігати, як вона все повільніше орудує голкою, котра спочатку, здавалося, була єдиним цікавим для неї предметом; як голка випала в неї з рук, а Фанні продовжувала сидіти нерухомо; як вона, що весь день вперто уникала дивитися на Кроуфорда, нарешті зупинила на ньому погляд; вона дивилася на нього, поки зрештою не привернула стрічну увагу, і тоді книгу було закрито, і чари розвіялися. Вона знову замкнулася в собі, залилася рум'янцем і з надзвичайною скромністю знову почала вишивати; але цього було досить, щоб дати Едмундові надію на успіх друга, і він, тепло подякувавши Кроуфордові, сподівався, що виразив і таємні почуття Фанні.

— Це, певно, ваша улюблена п'єса, — мовив він. — Ви читали так, наче добре її знаєте.

— Віднині вона буде моєю улюбленою, — відказав Кроуфорд, — але не думаю, щоб я тримав у руках том Шекспіра відтоді, як мені виповнилося п'ятнадцять. Одного разу я бачив «Генріха Восьмого» на сцені, а може, чув про це від когось, точно не пам'ятаю; та й хто може сказати, як він познайомився з Шекспіром? Він — частка душі кожного англійця. Його думки, його прекрасні вислови розсіяні в усьому довкола, і ми відчуваємо їх скрізь, вдихаємо несвідомо для себе, мов повітря. Кожна розумна людина, відкривши будь-яку з п'єс Шекспіра на будь-якій сторінці, одразу ж поринає в його безмежну глибінь.

— Безперечно, кожен із нас так чи інакше знайомиться з Шекспіром ще в дитинстві, — мовив Едмунд. — Ми зустрічаємо відомі цитати з його творів у кожній книзі, всі ми говоримо шекспірівською мовою, уживаємо його порівняння, його описи; та все це не дає нам такого уявлення про нього, як це зробили ви. Знати його уривками та шматками — це річ не дивна; у тому, щоб знати його добре, також немає великого дива; але гарно читати його вголос — це рідкісний талант.

— Ви мені лестите, сер, — відповів Кроуфорд і вклонився з глузливою серйозністю.

Обидва джентльмени поглянули на Фанні, щоб побачити, чи не домоглися від неї хоч мовчазної похвали; але обоє відчули, що на це немає жодної надії. Її похвалою була та увага, з якою вона слухала; тож досить з них і цього.

Щодо леді Бертрам, то вона висловила своє захоплення — і вельми пишномовно:

— Це було мов у справжньому театрі, — вигукнула вона. — От якби серові Томасу послухати!

Кроуфорд був надзвичайно задоволений. Якщо вже леді Бертрам, з її невіглаством та байдужістю до всього на світі, могла це відчути, то сама думка про те, що мала відчути її освічена та вразлива племінниця, підносила його у власних очах.

— З вас вийшов би чудовий актор, ви вже мені повірте, містере Кроуфорд, — мовила її світлість трохи згодом. — І от що я вам скажу, — ви неодмінно колись заведете в себе у Норфолку театр. Я маю на увазі, коли там оселитеся. Справді, я думаю, що ви заведете театр у своєму норфолкському домі.

— Ви так гадаєте, мем? — квапливо відгукнувся він. — Ні, ні, цього ніколи не буде. Ваша світлість глибоко помиляється. Ніякого театру в Еврінгемі не буде! О, ні! — І він поглянув на Фанні з виразною усмішкою, що ясно означала: «Цяледі ніколи не дозволить завести театр в Еврінгемі».

Едмунд усе це бачив — і розумів, що Фанні так уперто не хоче нічого помічати, бо, певно ж, боїться своїм тоном виказати обурення, а таке швидке розуміння комплімента, така готовність сприйняти натяк може скоріше заохотити, ніж розчарувати закоханого.

Розмова про читання вголос усе ще тривала. У ній брали участь лише обидва молоді джентльмени; але вони, стоячи біля каміна, обговорювали надто поширену звичку нехтувати цим умінням, загальну неувагу до нього у школах для хлопчиків — і, як наслідок, природне, а часом навіть майже неприродне знічення та недорікуватість чоловіків, розумних та освічених чоловіків, коли їм доводиться читати вголос; обоє досить часто бачили помилки й невдачі, викликані другорядними причинами — невмінням володіти голосом, невиразністю, неправильною інтонацією, нездатністю передбачати й вірно судити; і всі ці вади випливали з першої причини — недостатньої уваги та навичок. Фанні було дуже цікаво слухати.

— Навіть у моїй професії, — усміхнувшись, мовив Едмунд, — як мало уваги приділялося мистецтву читання! Як мало зважали на манеру говорити, на чітку вимову! Однак це стосується радше минулого, ніж сьогодення. Зараз усюди панує дух покращень; але з проповідей тих, хто був посвячений у сан двадцять, тридцять, сорок років тому, видно, що майже всі вони вважають, наче читання — то читання, а проповідь — то проповідь. Зараз усе по-іншому. Про цей предмет зараз судять справедливіше. Вже почали розуміти, що навіть беззаперечну істину слід виголошувати чітко та впевнено; і до того ж тепер стають ще більш поширеними гарний смак, прискіпливість, більш критичне ставлення до проповіді; у кожній парафії більше людей, які хоч трохи знаються на цьому предметі і можуть судити та критикувати.

Едмунд уже відслужив одну відправу за той час, що був посвячений у сан; і щойно це стало відомо Кроуфордові, як той почав жваво розпитувати Едмунда про його відчуття та успіх проповіді. У цих питаннях, хоч вони й були задані з живою дружньою цікавістю, та все ж свідчили про деяку поверховість суджень, не вчувалося й тіні насмішки чи недоречної веселості, що, як знав Едмунд, була б образливою для Фанні; і він був радий задовольнити цікавість друга. А коли Кроуфорд спитав його думки й висловив своє власне судження щодо того, у якій манері слід читати деякі місця служби, і дав зрозуміти, що серйозно над цим розмірковував, Едмундові стало ще приємніше його слухати. Оце вірний шлях до серця Фанні. Її не завоювати галантним поводженням, дотепами та навіть добротою, — принаймні не завоювати скоро, якщо до цього не долучаться розуміння, чутливість і серйозне ставлення до серйозних речей.