– До лісу, молодці, там порятунок!

– Тримайтеся за мене, батьку, – Андрій підставив плече.

– Сам! – Сагайдачний люто зиркнув на Кульбабу і, вдаривши коня в боки, помчав до лісу. Андрій і Яцько кинулися за ним. Бій позаду вщух. Козаки донесхочу погуляли на кривавому весіллі і тепер лежали всі там, де їх застала смерть. Кожен забрав із собою кількох ворогів: у бою загинуло майже п'ятсот чоловік відбірної кінноти османів. Хтось кинувся, було, наздоганяти трьох утікачів, але на узліссі спинився: заходити у гущавину жоден з турків не наважився…

Андрій і Яцько пильнували Сагайдачного, а останні дві години Кульбаба їхав зовсім поряд із ним, боячись, що гетьман не втримається у сідлі. Сагайдачний час від часу майже непритомнів, але допомогти собі не дозволяв.

Кров цівкою юшила, заливала дорогий одяг і фарбувала у червоне білий бік коня.

– Пане гетьмане, так не можна! Треба спинитись і перев'язати вашу рану! – не витримав нарешті Андрій.

Сагайдачний поглянув на нього каламутними очима і нічого не відповів. Але потягнув за повід, зупиняючи коня.

– Добре, – промовив він згодом, – від бусурман, здається, відірвались.

Андрій миттю зіскочив з коня і допоміг гетьманові опуститися на землю.

– Зараз, батьку, зараз! – він повернувся до Яцька, – Яцьку, там десь наша торба. У ній горілка і чиста тканина, давай все сюди!

Андрій, намагаючись менше дошкуляти пораненому, розрізав ножем рукав і заходився розглядати рану.

– Що там? – підняв голову Сагайдачний.

– З пістоля вас, батьку. Куля, як горіх. Кістку роздроблено. Зараз промию і перев'яжу, а ви поки ковтніть, це вам сили додасть. – Він простягнув принесену Яцьком фляжку.

Сагайдачний зробив кілька ковтків.

– Добра оковита, козаче! Будеш?

– Ні, що ви! В поході не вживаю. Це так… На такий випадок, як зараз.

– Ну-ну! Не патякай. Випий і малому дай, нам усім сили додати не завадить.

Андрій, не сперечаючись, приклався до баклаги. Горілка обпікала нутрощі й справді долала втому. Простягнув Яцькові. Молодик, випивши, скривився й довго нюхав рукав свитки. Сагайдачний уважно роздивлявся свою скалічену руку. Куля пройшла навиліт, вирвавши на виході добрячий шмат живого тіла. Крізь рвані краї було видно поламану кістку. Він підкликав Андрія.

– Давай, козаче, в'яжи й будемо рухатися далі.

– Що ви, батьку! – замотав головою Кульбаба. – Вам перепочити треба!

Сагайдачний, тамуючи стогін, піднявся на ноги.

– Не мели дурниць, синку, я ще не таке на своєму віку бачив… Їхати треба!

Андрій кинувся до Сагайдачного, тримаючи в руках відріз білого полотна й чарку з горілкою.

– Сядьте! Поїдемо, як скажете, тільки зараз сядьте. Кров так і цебенить!

Сагайдачний опустився на повалене дерево й більше не сперечався. Мовчки позирав на Андрія, що вміло обробляв рану.

– А ти справний, дарма що молодий. Давно козакуєш?

– Восьмий рік.

– А як опинився?

– На Січі?

– На Січі.

– Та так, від татар утік, мурзака зарізав. Куди ще мав, як хату спалили. Батько на Січі був, та убили вже…

– Біда нашим людям!

– Біда, батьку.

Сагайдачний дивився кудись у далечінь та думав про щось своє. Нарешті мовив, підвищивши голос:

– Так! Багато біди вони нам завдали. Але знай: кривавими сльозами вмиємо. Як баранам, тельбухи випустимо, й не одному! На цьому я завжди стояв!.. Нам би ось до війська дістатися, не згинути тут невідомими. А там, дасть Бог, ріками пустимо крові нечестивої. Омиє, омиє вона земельку, що на неї вони зазіхнули!

Десь у верхів'ях дерев затріпотіла крилами наполохана птаха, перериваючи схвильовану мову Сагайдачного.

– Усе, – нарешті сказав Андрій. Він обережно промив рану, перев'язав її тугою пов'язкою. Поверх полотна наклав дерев'яні лубки й міцно перетягнув.

– Як міг, зробив, – сказав він, розглядаючи свою роботу.

– Добре зробив, дякую. Будемо вирушати.

Сагайдачний рвучко піднявся, але одразу похитнувся на нетвердих ногах.

– Може, все ж відпочинете? – Андрію шкода було бачити, як мучить себе немолодий уже Сагайдачний.

– Не можемо. До табору треба! Часу обмаль… А йди-но сюди, малий, – підкликав він Яцька, – допоможи.

За допомогою Яцька Сагайдачний виліз на коня.

– Давайте, запорожці, не відставайте! – вигукнув він, поганяючи стомленого жеребця.

Майже годину їхали мовчки. Сагайдачний міцно зціпив зуби, приховуючи біль. Андрій мовчав, не наважувався почати розмову першим. Нарешті згадав щось і запитав Яцька, для того лиш, щоби розрядити напруження:

– Яцьку, а де ти шаблю взяв? У тебе ж не було.