– А що, як…. – оживився раптом Максим. – Треба їх стороною обійти, ось моя думка! Забіжимо наперед, там має бути дозор, якщо ні, легше буде утекти. Ну, як?

Микита почухав потилицю.

– Діло кажеш. Давай по конях!

Скочивши на коней, козаки погнали риссю, забираючи на південь від Чорного шляху. Одразу ж заховалися серед високої тирси, яка поступово перейшла у густі кущі верболозу. Дорога побігла вниз, ховаючись у глибокій балці, що на її дні дзюркотів неширокий струмочок, раз по раз зникаючи у непролазних хащах верб, кленів і диких груш.

Деякий час довелося витратити на водопій – стомлені довгою гонитвою коні потребували життєдайної вологи. Користуючись нагодою, набрали води й у свої баклаги. Через лічені хвилини продовжили подорож. На щастя, балка тяглася вздовж шляху на три чи чотири версти, тож швидко їхали, невидимі у чагарниках. Тут не потрібно було стерегтися бокових дозорів. Через годину минули зарості й опинилися у рівному степу. Ще деякий час їхали чвалом, а потім повернули до шляху. Біля битої дороги застигли, притиснувшись до коней.

– Одне слово, так! – тихо сказав Микита. – Якщо татари, летіть назад до балки, потім зустрінемося. Струмок, що в балці, бачили?

– Так.

– Він у Бобринець впадає. Там і чекати, усе ясно?

– Авжеж, – відповів Андрій. Максим лише хитнув головою на знак згоди.

Через хвилину на шляху почувся невиразний рух. До них наближалися вершники передового дозору. Як і очікували, їх було з десяток. Незабаром дозорці підійшли зовсім близько.

– Ну, з Богом, – прошепотів Микита і, піднявшись над травою, голосно запугикав:

– Пугу, пугу, пугу!

Від несподіванки на шляху заметушилися. Хижо клацнули курки пістолів і заспівали леза шабель. Але за мить уже долетів відзив на старовинне козацьке гасло:

– Пугу, пугу!

Микита з полегшенням зітхнув і продовжив установлену часом формулу:

– Козак з лугу!

– А з якого лугу – чи з Великого, чи з Малого? – почув у відповідь.

– З Великого!

– Як з Великого, то йди до кругу! Скільки вас там?

– Троє.

– Виїздіть на шлях!

Торкнули коней і виїхали на шлях перед дозорцями. Тепер сумнівів не могло бути – перед ними стояли запорожці. Друзі поховали зброю.

– Хто такі? – уже спокійно запитав старший.

– Переяславці, а ти що, Мисюро, не признаєш?

Опасистий Мисюра придивився.

– Непийпиво! – зрадів він. – Ну то з тобою Горбоніс та Кульбаба, можна й не гадати!

– Яким вітром?

– Попутним.

Мисюра повернувся до запорожців, що стали позаду.

– Поїхали, – а Микиту запитав:

– Ви з нами чи до коша?

– До коша. Треба кошовому показатися.

– Ну дивись, а то в нас, он, Конопля такі байки розповідає, з кульбаки впадеш!

– А! Ну, це він вміє! – протягнув Микита.

Не прощаючись, дозорці поїхали вперед, а Микита, Максим та Андрій залишилися чекати загін, що його перед цим обігнали. Спішившись, пустили коней на пашу – у дорозі доводилося використовувати кожну зручну для цього мить. Через чверть години вдалині з'явились темні ряди війська. Небо стрімко сіріло, розмежовуючи день і ніч.

Попереду, за хорунжим із військовою хоругвою і бунчужним з бунчуком, верхи на буланому коні їхав кошовий отаман Семен Шило. Не старий ще, але з рано посивілими вусами, середнього зросту й сухорлявої статури. Навіть у ранішніх сутінках можна було помітити бронзовий загар, що вкривав відкрите, з правильними рисами, обличчя. Побачивши Микиту, кошовий махнув до нього рукою. Микита обернувся до друзів.

– Давайте, братчики, їдьте до курінного. Я зараз…

Він порівнявся з кошовим і поїхав поруч. З повагою мовчав, доки Шило сам не почав розмову.

– Хто з тобою, Микито? – запитав той після коротких привітань.

– Андрій Кульбаба та Максим Горбоніс.

– Де вас чорти носять?

– У степу були, полювали…

– Гармат що, не чули?

– Де ти їх у біса почуєш… Аж до Савур-могили добігли.

– Занесло ж вас! Я вже почав непокоїтися. Хвилон Беркут, курінний ваш, уже плечима знизує: нема Микити. Думав уже, що на татар напались.

– Не напались… Але набридло у курені воші бити, жиру наїдати. На волю тягне, у степи!.. А в мене як серце чуло. Покинув їх, повернувся на Базавлук, а там вас уже катма. Три дні наздоганяли.