Проте Марися не втрачала надії й усе чекала. Щоразу, коли вона чула, що до млина наближається не звичайний селянський віз, а бричка, серце дівчини калатало дужче.

– А що, коли це бричка з Людвикова.

Так було й того дня. Та це була не бричка з Людвикова, а позичена поліцейським відділком у гміні. У бричці сидів сержант Зьомек, ще один поліцейський і доктор Павлицький.

Знахар саме годував Марисю і, кинувши погляд у вікно, знову занурив ложку в тарілці, аж тут двері відчинилися.

– Добридень, – з порога привітався сержант. – Ми до вас у справі, пане Косибо. Як панна Марися почувається?

– Спасибі, пане сержанте. Мені вже краще, – весело озвалася дівчина.

– То й слава Богу.

– Дозвольте, панове, – похмуро мовив знахар, – пообідати хворій.

– Що ж, нехай, ми зачекаємо, – погодився Зьомек і сів на лаві.

Доктор Павлицький підійшов до ліжка й мовчки спостерігав за Марисею.

– Лихоманки немає? – запитав він нарешті.

– Була, але минула, – відповів Косиба.

– А ноги й руки слухаються? Ніде немає ознак паралічу?

– Що ви, пане докторе, – весело вигукнула Марися. – Я зовсім здорова. От тільки трохи слабка. Якби не ота кісточка на потилиці, що має зростися, то я хоч би й зараз устала.

Лікар сухо засміявся.

– Кісточка?.. Гарна кісточка! Нічого ти, дівчино, не тямиш. У тебе був перелом основи черепа…

Знахар перебив його.

– Я готовий. Чого вам треба?

Він поставив порожню тарілку й став, мовби відгороджуючи доктора від Марисиного ліжка.

– Пане Косибо, – озвався сержант. – Ви провели після нещасного випадку операцію? Трепанацію черепа?

Знахар утупився в долівку.

– А коли й так, то що?

– Але ж ви не дипломований лікар. Вам. відомо, що законом таке забороняється?

– Відомо. Та я знаю й те, що дипломований лікар, котрий згідно із законом, був зобов’язаний рятувати життя, цього не зробив.

– Це неправда, – утрутився доктор Павлицький. – Я хотів рятувати й оглянув хвору. Виявив, що її стан безнадійний. Це була агонія.

Знахар помітив широко розплющені очі Марисі та її раптово пополотніле личко.

– Зовсім ні, – заперечив Антоній. – Жодної небезпеки не було.

Лікар аж почервонів від обурення.

– Як це?! А що ви тоді самі казали?

– Нічого я не казав.

– Це брехня!

Знахар мовчав.

– Годі про це, – утрутився сержант. – Так чи сяк, пане Косибо, ви за це відповідаєте. Хоча мушу вам пояснити, що відповідальність за це передбачена невелика, бо немає потерпілого. Не лише немає того, хто постраждав би від ваших дій, а взагалі є особа, якій це врятувало життя. Та важливіше інше: за допомогою яких знарядь ви зробили операцію?

– А хіба не однаково?

– Ні. Бо пан Павлицький звинувачує вас у привласненні його інструментів.

– Не в привласненні, а в крадіжці, – підкреслив лікар.

– У крадіжці, – повторив сержант. – Ви зізнаєтеся, пане Косибо?

Знахар потупився й мовчав.

– Пане коменданте, – вигукнув лікар. – Розпочинайте обшук. Валізка напевне десь тут, або ж її заховали в господарських прибудовах.

– Перепрошую, пане докторе, – заперечив поліцейський, – але прошу вас не командувати, що я маю робити. Це моя справа.

Він помовчав і знову звернувся до знахаря:

– То ви зізнаєтеся?

Повагавшись, Антоній ствердно кивнув.

– Так.

– Навіщо ви це зробили? Чи з метою наживи, чи тому, що без цих знарядь ви не могли врятувати жертву катастрофи?

– Це не запитання! – вигукнув лікар. – Це підказка! І зрештою, це натяжка, бо якби справа була в цьому, то цей… знахар, певне, повернув би вкрадену валізку.

– Валізка у вас? – запитав сержант.

– Так.

– І ви повернете її добровільно?

– Поверну.

– Де вона?

– Зараз принесу.

Він поволі проминув їх і відчинив двері. У вікні було видко його високу, ледь згорблену постать. У хаті ніхто й словом не озвався. За кілька хвилин Антоній Косиба повернувся з валізкою.

– Це вона? – запитав сержант у лікаря.

– Так, це моя валізка.

– Перевірте, будь ласка, чи нічого не бракує.

Павлицький відкрив валізку й побіжно передивився вміст.

– Ні, здається, не бракує нічого.

– «Здається» не враховується, – службовим тоном озвався Зьомек. – Прошу цілковито підтвердити або ж назвати предмети, які зникли.