— Ну і як?

— Хвалився мені, що оберштурмфюрер СС Отто Скорцені, дуже досвідчений диверсант і вбивця, улюбленець фюрера, — він був у каральній команді есесівської дивізії «Дас рейх», а тут проїздом, їде лікуватися після Східного фронту, — публічно потис йому руку. Ну, мені вже час іти. Так прошу вас… — втретє нагадала Ельза.

— Гаразд, — погодився Вайс і попросив: — Все-таки не хвилюйтеся, Ельзо. Олексій — хороший хлопець, чистий, до нього погане не прилипне.

Ельза сумно всміхнулася і, не відповівши, пішла. До Брігітти Вейптлінг, вдови есесівського полковника, яка останнім часом почала вчащати у вар'єте, Зубов в самого початку ставився поблажливо, як до прихильниці його атлетичного таланту.

Вона замовляла собі завжди одне й те ж місце в першому ряду і приходила тільки на вихід «Два-Ніколь-два», а потім негайно зникала.

Але якось, соромлива і схвильована, вона прийшла в артистичну. З виразу Ельзиного обличчя Зубов зрозумів, що мусить бути більше ніж уважний з цією дамою. Він так і поводив себе з нею.

Через тиждень, доповідаючи Ельзі про виконане завдання, він так докладно змалював усі подробиці, що вона вигукнула обурено:

— Ти забуваєш, що я все-таки дівчина!

Зубов збентежено стиснув плечима:

— Я ж тобі як старшому товаришеві.

Тоненька, мініатюрна Брігітта Вейнтлінг, відтоді як призналася йому, що дуже сумувала після смерті чоловіка, і, піддаючись якомусь чисто містичному захопленню, перший раз у житті пішла у вар'єте, здавалася Зубову просто смішним і цікавим створінням.

Її покійний чоловік, полковник, обер-фюрер СС, був чиновником расового політичного управління партії. Уже вдівцем він вирішив одружитися з Брігіттою, навіть не знаючи її особисто, але одержавши від співробітника управління довідку про її расову бездоганність. Батьки наполягали на одруженні дочки. На жаль, поважний вік і підірване здоров'я не дали полковникові можливості з доблестю сприяти продовженню такого расово чистого роду.

Брігітта сказала Зубову, що знайомство з ним — перший в її житті ризикований крок.

Тримала вона себе з ним до смішного сором'язливо, але всім знайомим сміливо оголосила, що це її далекий родич, безтурботливий, дивакуватий юнак (посварившись із сім'єю, став акробатом), якому вона має намір всіляко сприяти.

В її товаристві на обличчі Зубова завжди блукала усмішка, що була викликана, як здавалося Брігітті, радістю зустрічі з нею.

А Зубов ніяк не міг позбутися відчуття, ніби йому раптом дали роль у п'єсі іноземного автора. Але він справлявся з цією роллю, справлявся тому, що, залишаючись самим собою, із спокійною гідністю поводився із знайомими фрау Вейнтлінг. А його щиру зацікавленість до всього навколишнього вони сприймали як провінціалізм, як свідчення деякої інтелектуальної обмеженості, властивої спортсменам.

Отто Скорцені, з яким Зубов зустрівся на прийомі, гігант, здоровило, з обличчям, порізаним шрамами, теж вважав себе спортсменом. Він славився у Третій імперії, як великий майстер таємних убивств, і завжди діяв власноручно.

Але у серпні, ще під Єльнею, есесівська дивізія «Дас рейх» втратила майже половину особового складу. А після поразки під Москвою Скорцені в паніці записав у своєму щоденнику: «Оскільки поховати своїх убитих у наскрізь промерзлій землі було неможливо, ми склали трупи в церкві. Просто страшно було дивитись. Мороз скував їхні руки й ноги, що в агонії набули найнеймовірніших положень. Щоб надати мерцям так часто описуваного стану умиротворення й спокою, нібито властивого їм, довелося виламувати суглоби. Очі мерців оскліло втупились у сіре небо. Зірвавши заряд толу, ми поклали в утворену яму трупи загиблих за останні день-два».

Розсудливо вигадавши собі хворобу жовчного пухиря, цей «гігант рейху» поїхав у тил на лікування.

Ганс Франк влаштував прийом на честь гітлерівського улюбленця, який повертався з фронту.

Після випивки, забувши, що він небезпечно хворий, Скорцені вирішив здивувати запобігливих перед ним тиловиків своєю могутньою мускулатурою. І в спортивному залі став демонструвати свої таланти. Але щоразу його погляд натрапляв на поблажливу і ліниво усміхнену фізіономію Зубова.

Скорцені високо підкидав обома руками важку порожньотілу мідну кулю і потім ловив її. І раптом кинув кулю над головою Зубова, крикнувши:

— Ви! Стережіться!

Зубов, не виймаючи рук з кишені, трохи нахилився і, присідаючи, м'яко прийняв удар на шию. Опустивши кулю на руку, підкинув її і недбало сказав:

— Дитячий м'ячик.

Скорцені злісно запитав:

— Ви хто?

Зубов спокійно відповів:

— Як бачите, ваш шанувальник. — І схилив голову так, ніби знову готувався прийняти кулю.

Скорцені якусь мить мучила нерішучість. Потім, зрадівши, оголосив:

— Ось з отакими безстрашними, міцними хлопцями ми підхопимо на свої плечі всю планету!

Брігітту надзвичайно тішило те, що її «кузен» справив таке чудове враження на знаменитого Отто Скорцені. І Скорцені був у захопленні від улесливих для нього слів Зубова, коли на запитання, чому він не на фронті, той відповів, мило всміхаючись:

— Як тільки ви мене запросите, я з радістю складу вам компанію.

Скорцені подарував Зубову свою фотографію з автографом, наголосивши, що вона йому стане в пригоді, в чому той не сумнівався.

Повернувшись з Кракова у Варшаву, Брігітта почала ділову переписку з впливовими родичами покійного чоловіка, що проживали в Берліні. Мова йшла про спадщину. Вона мала тепер намір піти на деякі поступки, якщо натомість буде виявлено високо протегування її гаданому чоловікові.