– Тільки не чотирьох, а п'яти!
– я знову вчасно схаменувся.
– Не забувайте

про Читача! Гра закінчується в першу чергу тоді, коли згадує про Своє

існування Читач. Це, так би мовити, хід зназовні. Бог із машини.

– Ага. Сматрю в Кнігу, віжу фігу...

– Ми не спроможні вловити момент, коли прокидається Читач, але можемо

прокинутися самотужки, якщо змусимо Текст вичерпати себе. Перевести його в

потойбічну вертикаль

? слухайте, - пожвавлюється Терезка.
– А могили - це до чого?

– Це ми типчиків різних закопуємо. Поки тебе не було, майже всіх закопали. Ми

з Дерешом приходимо, а вони тут усі обіймаються: китайоси-неґритоси різні, всі такі веселі, такі щасливі, шо аж йой. Діти різні бігають, мамів своїх

упізнають... Ягнята з левами разом ходили, мечі з лемешами... Одним словом, заєбісь.

– Та-а-а, спочатку було класно...

– А ми взяли і всіх закопали.

– Тому нас так мало?

– Але вони б нам тільки заважали, повір мені, - продовжує маестро.
– Подумай

сама: постійно тільки то й роблять, шо якусь хуйню пиздять. Мене, приміром, навіть Діаволом обзивали. Сатаною. І за шо, спрашується? Ет, погані люди. Так

шо решту будеш робити ти. Поки всього не закопаємо, ТАМ не опинимося. Хіба...

Хіба би ти змогла сама. Тоді ми захоронимо тебе. Усікла?

– Ага! Це така техніка - закопування! І весь цей ваш Могильник - він також

немовби в остаточній уяві? В уяві уяви, так би мовити? І ми тут саме на

грозовому вітряному полі, серед патиків із дохлими воронами тільки тому, що

комусь із нас такі асоціації естетично прийнятніші за яблуневий сад у травні?

Маестро здивовано гмикає.

– Талант!
– хвалить він.
– Але ти вкидуєшся, шо це кладбіщє - воно как-би

безособове? І будь-яких емоцио-

124

125

нально-нєґатівних резонансів немає тому, що ми їх всіх уже закопали, да?

Просто кайф, як од красіво нарисованої картіни.

– Звичайно. Ми привносимо від'ємність у своє сприйняття і просто

спостерігаємо зміну краси.

– Нам залишається тільки переглядати свої колишні асоціації, «попередні

життя», кажучи дуже умовно.
– озивається Менделєєв.
– Ми вже не раз опинялися

тут і вище - аж до самого кінця. Але щоразу повертаємося, бо завжди існує

тільки зараз. Завжди залишаються певні належно непоціновані естетичні грані

присутнього. Але тут, знову ж таки, ідуть інтерпретації, властиві чотирьом

знакам, уможливленнями котрих є ми. На іншому рівні це можна вважати

порівнянням двох енергій - зауваж, не кажу протилежних.

– Або Автора і Тексту, - вкотре нагадую про себе я і кажу з глибокодумністю:

– Коли світ завмирає у паузі, Бог вставляє в друкарську машинку чистий аркуш.

Терезка розуміюче киває.

– Або як це робив мій знайомий, Антон. Шукав істину в геометричних командах, поки не зрозумів, що тлумачення команди - це команда тлумачення.

– Цілком вірно. Ще один класичний приклад: СЛОВО. Воно значить тільки саме

себе - я є той, хто я є. Дзеркало, задивлене у власну глибину. Головне -

зрозуміти, згадати, що ти як дзеркало дивишся в саме себе. І що ти означаєш

не щось інше, а сама себе. Дурниці, скажете?

– Зовсім ні. Адже на початку є Слово. Воно тотожне Самому Собі й означає

тільки Саме Себе. Графічний знак - Я Є. Воно самоусвідомлюється. У певний

момент, можливо, момент вселенської нудьги, Воно розуміє: якщо Воно

усвідомлює Себе, значить, є хтось, хто усвідомлює, і є хтось, кого

усвідомлюють. Я Є ТОЙ, чи просто Я &. Маємо Ціле і те, що Його розділяє. ІДЕЯ

РОЗДІЛЕННЯ.

Воно розуміє, що усвідомлює тільки саме себе, оскільки, незважаючи на

розділеність, Воно все ж таки все, що тільки

може бути. Я Є ТОЙ, ХТО Я Є. Знак, незважаючи на розділення графіки, залишається Знаком. Я Є. Розуміння того, що означаюче й означуване тотожні у

своєму проявленні, у Слові.

– Але ж, - зауважує маестро.
– Є місця, де спочатку було СЛОВО, а є й такі, де спочатку СЛОВА не було... На те вона й безмежність

? а я от тієї фішки зі стихіями не зрозуміла...
– по якійсь паузі знову