Бояри нашорошили вуха.

— Кажи!

— Як це завжди бувало у нас, після похорону князя князь-наступник, спадкоємець обов'язково перетрушує поруб. Хто там сидить? За віщо? За провину? Чи без провини?.. Та оскільки князя у нас немає і невідомо, коли буде, ми повинні зробити це самі!

— Правильно! Правильно! — загули бояри, раді хоч у цьому незначному ділі проявити одностайність. — Відчинити поруб і випустити безвинних! Та й тих, хто свою провину спокутував! Ходімо туди! Ходімо!

— Не поспішайте! Це можна зробити і завтра! — намагався перекричати бояр тисяцький Домажир.

Та його не захотіли слухати. Мало хто вірив, що новий князь настановить хитруна Домажира тисяцьким, тому вважали за непотрібне слухатися його.

— Ні, ні! Ходімо зараз!

Натовп вивалив із гридниці і з галасом рушив до порубу.

— Де сторожа? Відкривайте ями! Випускайте в'язнів! Збіглися сторожі — відчинили двері, ляди, поставили драбини.

— Гей, ви там — вилазьте!

З ям почали з'являтися в'язні. Не люди — привиди. В кожухах, свитках. Худющі, зарослі, жовті, брудні, з почервонілими очима, що жмурилися від яскравого світла. З надривним бухиканням та стогоном.

Коли виліз Добриня, Дмитро ледве впізнав його.

— Ти?.. Тут?.. А ми скільки шукали тебе! — І суворо глянув на Домажира. — Як же це розуміти, боярине? Ти ж казав, що цього парубка тут немає! Га?

Той витріщився на молодого в'язня, що рукою закривав очі від сонця.

— Але, їй-богу, боярине, я нічого не знав про нього!

— Хто ж його сюди запроторив?

— Не знаю...

Дмитро поклав руку на плече Добрині.

— Хто тебе посадив у поруб?

— Доман... Він був старшим міської сторожі.

— Доман? — вигукнув Домажир. — Він справді був старшим, але мені про тебе нічого не сказав! Я спитаю в нього! Я дізнаюся! Обов'язково!

Тисяцькому було соромно перед Дмитром, і він щиро обурювався, хоча, коли б хотів, давно б міг заглянути в ями і пересвідчитися — сидить тут Добриня чи ні.

— Доман... Це той, що намовляв нас добровільно піддатися татарам!

— Так, — відповів Добриня.

— Отже, він тебе зустрів, упізнав і кинув у яму, щоб розквитатися за сутичку на майдані?

— Так.

— Мерзенний негідник! Мені пам'ятається, князь Михайло його самого був посадив у поруб... Як же він опинився серед сторожі князя Володимира Рюриковича?

— А князь Володимир, коли сів у Києві після князя Михайла Всеволодовича, випустив його, як оце ми зараз випускаємо, і, знаючи його з давніх часів, взяв до себе на службу, — відповів Домажир.

— Ось як! Варто було б з цим Доманом побесідувати та дізнатися, що він за птиця! — з погрозою в голосі сказав боярин Дмитро. — Ну, це ми можемо зробити й пізніше. А зараз, Добрине, поїдемо до мене! Хай бояри самі тут розбираються...

Прибувши додому, Дмитро передусім повів Добриню в челядницьку, велику присадкувату будівлю, де знаходилися боярські служби та жила челядь. З кухні дихнуло гострим запахом хліба, що загнічувався в печі, та різної їжі, що готувалася для боярського столу. У Добрині затремтіли ніздрі і зашуміло в голові від тих запахів. І йому коштувало чималих зусиль, щоб стримати себе і не попросити чого-небудь попоїсти.

Дмитро не посадив його відразу до столу, а розсудив інакше.

— Горпино, — звернувся він до немолодої вже жінки-кухарки. — Ти бачиш цього парубка Добриню?

— Бачу. На ньому лиця немає. Та й нужа, видно, заїла. Звідки він?

— Щойно з порубу.

— З порубу! Ой лишенько! Нещасний! Скільки намучився, настраждався!

— Не мало! Вода гаряча є?

— — Чому б не було!

— Тоді скажи Никодиму, щоб наносив у лазню. Хай постриже та покупає цього хлопця... А ти знайди для нього що-небудь з одягу. Та не недоносків, а ліпшого! І щоб був по ньому! Степанів, здається, якраз підійде... А як покупається та одягнеться — нагодуй добре! Зрозуміла?

— Чому б не зрозуміти? Хутко все зробимо! Дмитро схвально хитнув головою і глянув на Добриню.

— Зайдеш потім до мене!

— Дякую, боярине.

10

Вийшовши після обіду на просторий боярський двір, Добриня побачив біля хоромів, в оточенні матері та батьків, Янку. Вона стояла спиною до нього і не помічала його. Всі були чимось схвильовані і впівголоса жваво розмовляли.

Ніхто на нього не звертав уваги, аж поки боярин, вийшовши з дверей і спускаючись на сходах вниз, не загукав: