Вони раптом опинялися в таких вузесеньких водяних коридорчиках-каналах, що над водою перекинуті були не лише місточки, а й мотузки з білизною. Багато помешкань стояли порожні — в них жити було вже неможливо.

— Венеція гине. її поглинає море. Що робити? Що робити? Це катастрофа! Як їй запобігти? — з притаманною італійцям експресією, схвильованим голосом, нервово ламаючи пальці, говорив чічероне, що водив групу туристів, до якої приєднались мимохідь Марія і Саша.

Чічероне бідкався з таким розпачем, що Марія шепнула з удаваним страхом Саші:

— Як ти гадаєш, поки ми тут, вона не загине? Ми ще врятуємося?

— Я не знаю, чи встигнемо, — в тон їй відповів Саша, — адже ти хочеш оглянути кожну церкву і всі картинні галереї.

Звичайно, їй хотілося оглянути всі церкви і всі картини! Венеція з її творами Веронезе, Карпаччі, Тінторетто — вона ж тільки в Італії з ними зазнайомилася. Тут, у Венеції, вона найдужче відчула Тіціана.

Вже в останній день вони зайшли в Chiesa di santa Maria Gloriosa dei Frari — капуцинську церкву святої преславної Марії, і там вона зупинилась перед Марією Асунтою, тіціанівською Марією.

І як у Дрезденській галереї перед Сікстинською мадонною, як в соборі святого Петра перед Пієтою — їй захотілось бути самій. Навіть без Саші. Тільки отой старенький монах, який запалив для них свічку і побожно перехрестився, не заважав би їй отак стояти і — молитися. Молитися перед її святою.

Не «молитися», звичайно, — звірятися, схилитися перед образом тої, що за легендами все найстрашніше і найжорстокіше пережила, перенесла в житті і з непохитною вірою і любов'ю — не вмерла, а «вознеслася» на небо. Скільки було віри, любові в цьому жіночому, ще молодому обличчі, але це вже не було обличчя юної Сікстинської мадонни, в якої ще всі випробування попереду. Ця — Марія Асунта — вже все зазнала, та зберегла в собі сили, натхнення віри, і до неї, як до своєї заступниці, було легше звернутися кожній жінці, бо вірили: зазнавши все, вона все зрозуміє, вона — милосердна.

І Марії, земній жінці Марії, яка вже не молилася перед іконами й хрестами, хотілося стати зараз навколішки перед цією Марією, вона не могла відірватися від образу.

Яку ж віру зберегти їй? В яку правду? В яку любов?

— Машо, ходімо, адже пізно, — трохи ревниво шепнув Саша.

Вона була така далека зараз від нього...

Потім, через багато-багато важких років, у далекому дикому кутку, серед далеких її душі людей — вона згадає Венецію, площу святого Марка, Палац дожів і її, святу Марію Асунту, і сама не віритиме, чи було ж це в житті насправді?

* * *

— Що сталося з Богдасем? Сьогодні він такий тихий, як ніколи.

Вчора Саша, стоячи перед картинами Ліппі, сказав усміхнувшись:

— Оці янголята схожі на Богдася — такі ж, видно, урвиголови!

А італієць, що супроводив їх, саме пояснював, що художник Ліппі брав за моделі для янголят хлопчисьок з вулиці та своїх власних синів, веселих бешкетників, а мадонну писав — із своєї жінки, яку викрав з монастиря! Сімеечка!

Нічого «монастирського» і святого не було в цій милолицій грайливій мадонні, а «ангельського» в лукавих оченятах «ангельчиків» і поготів! Певне, художник змалював їх тієї миті, коли вони замислювали свої хлопчачі витівки, і, дійсно, щось схоже було з Богдасем — веселе й пустотливе.

Видно, і сам художник був дуже життєрадісною людиною.

Та зараз Богдась уже цілу годину сидить за столом і щось зосереджено, уважно, незвично охайно виводить на папері.

Він попросив у мами красивий поштовий аркушик паперу з віньєточкою в куточку і написом «Florence», щоб було відомо, що лист надіслано аж з Флоренції, і сказав, що хоче написати сам.

— Кому? — спитала Марія.

— Дядькові Дорошенкові, — сопучи від напруження і серйозності, не відриваючи очей від паперу, відповів Богдась.

За мить вона боялася, що він скаже — «татові», а зараз їй стало ніяково, що він не батькові пише, а «дядькові Дорошенкові».

— Ти й татові напиши або припиши в моєму листі.

— Гаразд. Потім, — так само не відриваючись від своєї роботи, відповів Богдась. — Мамо, я хочу у конверт покласти картку Гарібальді. Правда, дядько Ілько буде радий?

— Авжеж, зрадіє.

Авжеж, Дорошенко зрадіє і Богдасевим закарлючкам, і картці Гарібальді.

У своїх листах Ілля Петрович завжди просить надіслати її фотографію... Треба буде. І йому, і Добролюбову...

Богдась зайнятий і не схильний до розмов.

Вона бере купку листів, яку одержала в Римі, коли повернулася з Неаполя. Чималенька купка зібралась за той місяць, що вона затрималась у Неаполі. Листи від Опанаса, від Дорошенка, від Таволги-Мокрицького — давнього приятеля Маркевичів, від Тургенева... Вона поспіхом прочитала їх.

Потім Венеція — там було не до листів... Власне, і тепер, у Флоренції, не було жодної вільної хвилинки.

Вона гадала, що пробудуть тут кілька днів, але й тут затримались.