— Шурочка, — покликав дружину художник, теж красивий, але не такий, як вона, звичайніший і старший за неї років на десять.

— Гарна пара, — мовила графиня і знову конфіденційно зашепотіла Марії: — Не зважайте на її молодість, вона самостійних передових поглядів і досить сміливо провадить їх у життя. Перший шлюб її був короткий і нещасливий, і вона покинула чоловіка, який не хоче давати їй розлуки. Отже,з Валерієм Івановичем вони живуть невінчані. Погодьтеся, для цього потрібна і рішучість, і сміливість. У них уже є син, немовлятко, і Олександра Миколаївна чудова мати. А з чоловіком вони закохані одне в одного, тільки він ревнивий до нестями. Певне, і до нас з вами ревнуватиме, — добродушно усміхнулася Єлизавета Василівна.

Вона все про всіх знала, але ж при всій своїй екзальтованості і експансивності завжди охоче по-справжньому допомагала чим могла, і справді, деякі жіночі риси аж ніяк не стиралися, як вона не намагалася удати з себе політичного діяча, її, як і кожну жінку, цікавило особисте життя, не вигадані в белетристиці, а в самому житті щасливі й нещасливі романи, вона охоче давал;і поради, переживала за своїх молодших подруг — одне слово, зберігала всі риси, притаманні підстаркуватим жінкам, коли свої романи уже відходять у спогади.

Марії було трохи неприємно, що так одразу графиня виклала про цю милу жінку, і в той же час, дізнавшись про її особисте життя, відчула її ближчою, її, як подругу, хотілося взяти під руку, піти кудись удвох, гуляти, блукати паризькими вулицями, багатолюдними, гомінкими, де на тебе ніхто не зверне уваги, або принаймні хотілося сісти десь. у куточку, подалі від усіх і розмовляти одвертіше й, щиріше, ніж із Єлизаветою Василівною.

А графиня Саліас дійсно високо цінила Марію і симпатизувала їй. Пригощаючи Олександру Миколаївну чаєм, вона встигла і тій сказати:

— Яка чудова, надзвичайна жінка! Який талант! Який розум! — Але, зітхнувши, додала: — І яке нещасливе життя Чоловік зараз у Росії — абсолютно не вартий її А тут — її так кохає один молодий чоловік. Ви познайомитесь з ним, та вона живе одна з сином, і, звичайно, обоє страждають.

— Вона і син? — спитала Олександра Миколаївна

— Ні, ні, вона й той молодий чоловік. Ви побачите його. Він як тінь коло неї,

А втім, иож.е, й добре, що графиня обом їм нашептала ці інтимні подробиці, їх ще дужче потягло одну до одної. І невдовзі вони вже відокремились від решти й сиділи удвох на низенькій канапці. Олександра Миколаївна розповідала, як їй пощастило перевезти через кордон у своєму альбомчику...

— Ну, знаєте, звичайний альбомчик, як у кожної дівчини, куди вона вірші записує. Так от у такий альбомчик я поклала портрет Михайлова.

— Михайлова? Боже мій, господи! — Марія схвильовано приклала обидві долоні до свого обличчя. — Михайла Ларіоиовича? Того, що заслали в Сибір, і у вас є ця фотографія, яка? — Марія дужче присунулась до Олександри Миколаївни.

— Це фотографія з невеличкого малюнка, як його заковують у кайдани перед відправкою у Сибір. Він вийшов такий схожий. Я бачила його раніше, тільки, звичайно, він дуже змінився в тюрмі. Але такий спокійний, сидить і спокійно дивиться, що з ним роблять. Мені здається, художнику пощастило схопити його суть, аж моторошно глянути.

— А хто ж зміг його змалювати в таких умовах?

— О. — підняла палець угору Олександра Миколаївна й похитала ним, а її тонкі, наче вимальовані брівки, строго зійшлися, мовляв, про це не можна го'ворити. Та в ту ж мить сині очі скосилися на чоловіка, і знову вона наче насварила пальчиком і похитала головою з високою зачіскою. Каштанове волосся було таке пишне, хвилясте, одразу можна було уявити, яке воно довге і багате, коли розпустити.

— В альбомчику, — вела далі Олександра Миколаївна, — в мене були переписані вірші Гейне і ті вірші Огарьова, які не друкуються ніде.

— Крім «Колокола».

— Авжеж. З «Колокола» ми всі в Росії і переписуємо.тце вірші Добролюбова. На кордоні ніхто на цей альбомчик не звернув уваги, а я намагалася таможенним чиновникам задурити голову розмовами.

— Ну, це вам легко вдалося, — усміхнулась Марія.

— Що поробиш? Тут навіть Валерій Іванович не ревнував і був задоволений, що я провезла фотографію.

— Ви покажете мені?

— Обов'язково. Ви ж прийдете до нас. Правда, ми ще похапцем влаштувалися. Одразу стільки турбот, роботи. Валерій Іаанович задумав велику картину, вона захопилавсі його думки. Уявіть собі: Володимирка — шлях до Сибіру. По етапу женуть нещасних. Невеличкий короткий привал. Вимушений привал, бо один із них помирає. Валерій тепер весь час міркує над композицією, над характерами, а мені доводиться йому позувати, і не тільки мені, а й моєму маленькому Володику. Я стою запнена хустиною і годую немовля. Так що і ми допомагаємо, — добродушно всміхнулась вона.

— Яка тема! Як добре, що ваш чоловік узявся за неї, — мовила Марія.

— Його дуже підтримував у цьому його молодший брат Павлуша.

Дивно, що цей чепурний веселий художник з модною за кордоном еспаньйолкою зупинився на такій темі, замислився над цим. Марія якось не звернула уваги на зауваження Олександри Миколаївни про молодшого брата.

— Обов'язково незабаром прийду до вас, — сказала вона, — і фотографії хочу подивитися, і картини вашого чоловіка, а найдужче ваш головний твір — вашого синка. Ви знаєте, я дуже люблю малят, — призналася вона, — мій Богдась уже досить великий самостійний парубчак. Ми з ним великі друзі. Та я завжди згадую, як мені було цікаво й приємно, коли він був таким малим, кумедним у своїй безтурботній дитячій порі.