– Ось до вас прийшли, - каже йому молодиця, пускаючи мене у двері.

– Милості прошу - сідайте!
– вітає він мене.

Я подав йому лист, а він став читати. Прочитавши, зрадів і, не потаївши того, говорить:

– Коли б Господь благословив мене свою дитину на хазяйстві побачити! Спасибі отцю Мирону (нашому-то старому), не забув мене - згадав. Що ж? Ви, от пише, добрий, чоловік, а в Бога та в убогого усі люди. Байдуже мені, що ви з козаків. От побачите мою Марту і якщо вподобаєте, то Боже благослови!.. Гапко!
– кличе.
– Де Марта?

– Як-то де? Десь хазяйнує. Чи вона ж в нас не хазяйка?
– одказує молодиця, знов уступаючи з-за двері з тонесенькою свічечкою, - звечоріло вже зовсім. Мабуть, вона чула розмову нашу, бо тепер дивилася на мене так, наче цінувала.

– Я тим не журюся, що я вбогий, - каже мені старий, - а тим журюся, що не можу за дочкою посагу дати - немає!

– Як то немає?
– скрикнула молодиця з-за дверей.
– Одежива уся нова-новісінька, красна, - дві скрині сповнені...

– Та й уся справа!
– зітхав старий.

– Як то уся справа? Кунтушів два - вишневий один, а другий синій, кунтуші прехороші! Та ще жупанинка славна, - що, мовляли, в нашому роду гетьмани оджалували...

– Е, Гапко! Давно, мабуть, моля поїла!

– Як то моля поїла? Оце ви наче своїй дочці свекор! Авжеж, нехай подивляться, чи поїла моля? Я хоч зараз перед очі принесу!

Ся Гапка кожне слово так тихенько, та любенько, та жалібненько промовляла, неначе у цілісенькому світі Божому нема такої, як вона, овечечки, коли б її не зражали ті щоки рум’яні, і той стан, жваво підперезаний поясом червоним, і ті руки, що раз у раз у боки брались, що здавалося - гарно-прегарно мусить вона танцювати і підковками вибивати, а кирпатенький носик та ще усики чорненькі доводили добре сміливому, щоб її не зачепляти.

Та пісня, що я чув, увійшовши у двір, було замовкла, а тут знов почулася і дзвенить все ближче та ближче.

Гапка пурхнула, як птиця, і спів разом стих.

– Ось дочка іде!
– каже старий.
– Я піду дочку звістити, що гостя маємо.
– Пішов, а я до вікна.

Гапка цокотала коло садка. Коло неї стояв хтось; біліла з чохлами сорочка; на високій, гнучкій постаті мріла уквітчана голівка...

– Марто! Марто!
– покликав старий.

– Зараз!
– одкликнулась Гапка.

Висока дівчина легенько перейшла двір і стала на рундуці. За нею підскочила Гапка. Старий щось стиха говорив, дівчина слухала, перед ним стоячи з похиленою голівкою, і ніби почулося мені тихе, смутне слово якесь...

Старий повернувсь і був наче неспокійний трохи.

– Дочка моя ще дуже молода, - почав, - ще вона людей мало видала... Вона добра, та ще дитина.

Тим часом Гапка заходилась з вечерею, бряжчала мисками, стукала і щось комусь з великим опалом доводила шептом. Старий, зложивши руки, сидів передо мною і питав про наш приход, згадував свій, що колись в його був, і поглядав раз у раз на двері.

Гапка, усе опорядивши, запросила до вечері. Старий заводить мене до столу і кличе:

– Марто!

Гапка знов вибігла і знов за дверима зашепотіла.

– Марто!
– кличе старий.
– Марто!

У дверях стала висока дівчина у свіжому вінку. Хоч стала вона оддалік, хоч стала в затінку, та мені добро бачилось, що не рада вона гостю; вклонилася мені низько, а очей на мене не скинула.

– Оце ж моя дочка, се моя Марта, - показує старий.

А Гапка зітхнула і широкі рукави Марті оправила. Вклонився і я.

Поки ми вечеряли, Марта з Гапкою вслуговували, і усе Марта мене далеко обходить... а тут треба дослухати, що старий говорить... Так далеко вона обходить мене, що ніяк я її не розгляджу добре... Бачу тільки, що рум’яне личко, та коса довга, і білії руки... По вечері зараз вона зникла.

Тоді старий пита мене:

– Чи ви вподобали мою Марту, чи ні?

– Вподобав, - кажу; хотів її похвалити, та наче мене хто бив залізною лопатою по голові - так в мене в голові мішалося. Бачу, старий радіє.

Спати мене Гапка поклала у світлиці за сіньми. Світлиця та була з забитими вікнами: увійшов я туди, усе чорно - тільки очі свої бережу.

– Не бійтесь, лягайте просто - усюди сіно і м’яко, - кричала Гапка під дверима, - а світла не можна: і самі не схаменетесь, як підпалите будинок. Я вже торік налякалася - буде з мене. Добраніч!

Я подумав і ліг просто, і правда: усюди сіно і усюди м’яко.

Тільки мені не спалося. Все мені бачилася висока постать, усе маяли надо мною широкі рукави з чохлами і білії руки... «Чого вона така непривітна», - думаю собі і чую, як серце в мене тукає й тукає...