Оборудка з Навроцьким не викликала у Красавцева побоювань. Службові документи в порядку: товар для диткомісії. А що з товаром далі, його, Красавцева, не обходить, за це він не відповідає. Щодо комбінації з браком, то бракувальні акти оформлено, підписано майстром і технічним контролером — людьми, підпорядкованими Миколі Львовичу Зиміну. Акти липові, але вони є, перевірити їхню відповідність якості товару неможливо, товар відправлено.

Вимога Зиміна передати йому нові документи насторожила Красавцева. Задля чого, якщо Навроцький з ним порозумівся. Виходить, не порозумівся. Зиміна не купиш. «Себе перевіряю». Це сказано неспроста, він добре розуміє алегоричні звороти інженера. Даремно послухався Навроць-кого, даремно передав Зиміну документи, позволікав би тиждень-другий, Зимін би забув про них. І нові документи не дасть, у комерційному відділі три працівники, нема коли цим займатися.

З Навроцьким на часі кінчати: міри не знає, підведе, та ще й корчить із себе аристократа. Цього Красавцев не терпів. Комбінуй, але не корч із себе принца Уельського.

Красавцев з Навроцьким зустрілися в казино.

Валентин Валентинович не грав у рулетку, а усіх ігор визнавав лише тоталізатор: на перегонах владарює не випадок, а знання. Навроцький знав коней, розумівся на них, грав напевно.

Зайшовши до залу, Валентин Валентинович відшукав очима Красавцева за гральним столом, але не підійшов до нього, удав, що не помічає. По обличчю Красавцева було видно, що його справи кепські. Як затятий гравець, він здебільшого вигравав, але в кінцевому підсумку завжди лишався в програшу і мав потребу в грошах.

Валентин Валентинович мовчки вивчав розкреслені на клітинки гральні столи.

Круп'є оголошував:

— Громадяни, робіть ваші ставки!

Гравці клали на клітинки фішки. Круп'є смикав за важіль, крутилося коло, по ньому металася кулька, поки не падала в одне з нумерованих відділень. Усі напружено стежили за нею… Потім Круп'є лопаточкою згрібав фішки.

Усе як у справжній рулетці. Тільки не було блідих, змарнілих облич дідів і бабів, котрі роками важно сиділи за гральними столами, немає князів і графів, що лишали тут свій достаток. Середніх років люди, сповнені снаги й здоров'я, пробують щастя, грають на дріб'язок, провінційні касири та уповноважені, що попропивали в столичних ресторанах казенні гроші, роблять тут відчайдушні спроби повернути їх, хабарники, як-от Красавцев, протринькують те, що хапонули в непманів і постачальників. Ці люди програють не гроші, а життя. Ні, його гра інша.

Краєм ока він стежив за Красавцевим. І цей програє життя. Втім, чим більше втрачає Красавцев, тим більше одержує він, Навроцький.

Нарешті Красавцев підвівся. Валентин Валентинович пішов йому назустріч.

— Здрастуйте, Георгію Федоровичу!

— Здрастуйте, ви мені потрібні.

Вони вийшли на вулицю, повернули за ріг і поплямували Тверською.

— Зимін вимагає документи по всіх ваших відправленнях, — невдоволено повідомив Красавцев.

— А що він сказав про папери, які ви йому вже передали?

— Сказав, що їх недостатньо, хоче переглянути решту.

— Дайте йому решту. Дайте, дайте! У тих документах він нічого не знайшов і в цих не знайде. Тай що можна знайти? З документами все гаразд, акти оформлені, ви це самі добре знаєте.

— Навіщо він їх вимагає?

— У нього свої міркування, — загадково відповів Навроцький, — хоче остаточно пересвідчитися, що зі мною можна мати справу. Невже не зрозуміло? Дайте йому документи, а мені зробіть п'ять вагонів і всі оформіть браком.

Красавцев зупинився:

— Ви з глузду з'їхали?

— Хіба я скидаюсь на божевільного? Так, так, п'ять вагонів. У понеділок Зимін сам підпише який завгодно акт, даю вам гарантію, відповідаю головою.

Його весела впевненість похитнула зневіру Красавцева. Усе ж він сказав:

— П'ять вагонів браку неможливо, дуже помітно, втрутиться трест. П'ять вагонів! Надзвичайна подія! Навіть якщо Зимін підпише акт, я на таке не піду.

— Чим ви ризикуєте? Вагони підуть, залишиться акт — офіційний, оформлений, всіма підписаний.

Деякий час вони йшли мовчки, потім Красавцев сказав:

— Мені потрібно тридцять червінців.

— Не пощастило? — співчутливо запитав Валентин Валентинович.

— Мені потрібно тридцять червінців.

— Я можу вам дати, але прошу — не грайте, сьогодні вам не щастить.

— Не вчіть мене… Сьогодні не гратиму.

Вони зайшли в підворіття. Валентин Валентинович вручив Красавцеву тридцять червінців. Той сунув їх у кишеню.

П'ять вагонів забезпечено, і він тимчасово зникає. Треба оглянутися, відпочити, може, поїхати на південь з якою-небудь блондинкою… Елен Буш! Краля! Ось із ким поїхати в Ялту або в Кисловодськ. Заслужив він відпочинок чи ні? Королева! Він одягне її, мов королеву! Люда не підходить. Навіщо йому дівчина-аристократка, коли він сам аристократ? Аристократові потрібна артистка — це має вигляд, як кажуть в Одесі.