Бобрьонок подумав: либонь, доля не така вже й милостива до людей, — певно, ця випадкова зустріч так і залишиться випадковою і скороминущою, уже завтра вони будуть далеко від Штокдорфа й ніколи не повернуться сюди, до того ж чорноокій дівчині треба діставатися кудись далеко на Україну чи в Білорусію, звідки загнали її до цього холодного й непривітного барака, — далекий і важкий шлях, сповнений зустрічей і пригод, навряд чи така красуня запам’ятає шофера в пожмаканій пілотці…

Але Віктор був явно іншої думки, дивився на дівчину сяючими очима й зовсім забув про гусяче стегно. Бобрьонок подумав, що дай боже йому помилитися, згадав Галю і сина, якого вони назвали Антоном, але згадав лише на секунду чи навіть менше, бо вже мусили їхати й надолужувати згаяний час.

Мишкова мати простягнула йому повну тарілку паруючої картоплі з засмаженою цибулею, картопля пахла так принадно й була, певно, не менш смачною, ніж гусятина, та майор рішуче відмовився і натягнув кашкета. Для всіх це було сигналом, навіть для Віктора, але примудрився все ж трохи затриматися, зрештою, мав пропустити вперед офіцерів, правда, не завжди дотримувався цього і біг наперед заводити машину, однак сьогодні все ж зумів виграти кілька коротких секунд, либонь, найкоротших у його житті.

А Бобрьонок ішов попереду, тиснув руки чоловікам, не розуміючи їхніх слів, та відчуваючи приязнь, пестив дівочі щоки та плечі, але бачив тільки “віліс” і думав уже зовсім про інше. Пропустив Толкунова й Мохнюка на заднє сидіння, повагався трохи й вмостився поруч них, звільнивши місце біля Віктора для Мишка, той зупинився вражений і розгублений, але майор владно поплескав по обшарпаній обшивці, не запрошуючи, а наказуючи сідати, і хлопець виконав наказ. Але сів незручно, на краєчок, Бобрьонок невдоволено озирнувся, шукаючи Віктора, — звик, що тон уже мав би рвонути машину, але сьогодні для чогось поправляє приторочену позаду каністру з бензином, не спускаючи погляду з чорноокої. Бобрьонок побачив, як дівчина перегнулась до нього й прошепотіла щось на вухо. Майор роздратовано гмикнув: ще півгодини тому цього б вистачило, аби Віктор забув про все, та зараз він тільки осудливо зиркнув на майора й сказав щось дівчині. Та просяяла обличчям, нараз цмокнула хлопця в щоку, і майор, який вже хотів облаяти Віктора, лише відвернувся. Проте через секунду Віктор уже стрибнув у машину, “віліс” рвонув, і Толкунов пробуркотів щось несхвальне про молодих закоханих козлів. Певно, Вікторові не дуже сподобалося це слово, бо озирнувся і гнівно блиснув очима на капітана. З ним це трапилось уперше, і Бобрьонок подумав, як усе ж впливає любов на людей і якими може зробити відчайдухами. І ще подумав, як глибоко помиляються ті, хто заперечує кохання з першого погляду. Та що кохання, ціла драма відбулася протягом кількох хвилин: знайомство, кохання, хоч і блискавичне, а може, найглибше, яке тільки буває у житті, і тут же розлука й надія на щось світле, неминуще, можливо, перше усвідомлення справжнього щастя.

А потім вирішив: людське щастя не існує без кохання, а любов завжди підносить і перетворює людину.

Забрукована дорога вискочила до місточка через рівчак, і відразу за ним почалося село. Будинки не тулилися один До одного, як це часто буває в німецьких селах, а перемежовувалися яблуневими садами, чистими й доглянутими, за низькими дротяними парканами.

Мишко вказав на третій котедж праворуч, добротний, з мансардою, високим гайком, широкими світлими вікнами й клумбою тюльпанів між ганком і хвірткою. “Віліс” зупинився, і відразу з-за дому вийшов чоловік у комбінезоні — тримав у правиці секатор, а лівий рукав сорочки був акуратно заколотий у лікті. Чоловік стояв і мовчки дивився, як Мишко відчиняє хвіртку і як прямують до його садиби офіцери з зірками на польових погонах. Нічим не виказав свого ставлення до них — ні доброзичливості, ні страху, навіть збентеження чи хвилювання, обличчя його застигло, наче побачив сусіда, що давно вже встиг набриднути йому.

Офіцери зупинилися за кілька кроків від Функеля, і вперед виступив Мохнюк. Мовив, змірявши фельдшера уважним поглядом:

— Нас привіз сюди оцей хлопець, — кивнув на Мишка, — він сказав, що ви зможете допомогти нам.

Фельдшер клацнув секатором, і це було єдине, чим виказав своє хвилювання. Одповів по невеличкій паузі:

— Не знаю… Що вам потрібно?

— Ви давно мешкаєте в Штокдорфі? — ухилився від прямого запитання Мохнюк — на всяк випадок вирішив трохи промацати фельдшера.

— Можна сказати — все життя.

— Де втратили руку?

— Не хвилюйтеся: проти вас не воював. Нещасний випадок… — Вперше ледь помітна іронічна посмішка майнула на його обличчі.

— Мусите знати в Штокдорфі останню кішку…

— Атож.

— Чи є зараз у селі чужі люди?

— Так.

— Хто?

— Гадаю, військові.

— Коли з’явилися?

— Три або чотири доби тому.

— На вантажному “мерседесі”?

— Точно не можу твердити, але чув гуркіт моторів.

— Чому гадаєте, що військові? І де вони?

— Люди кажуть: у Камхубеля ховаються есесівці. Двоє чи троє.

— Хто каже?

Функель непевно знизав плечима.

— У селі важко щось приховати. Пішла така чутка…

— Хто такий Камхубель?

— А ніхто. Селянин. Має двох синів — один у СС.

— Де садиба Камхубеля?

— З того боку села. Друга з краю.

— З цієї сторони?

— З протилежної.

Мохнюк перекладав розмову розшукувачам. Толкунов, який весь час свердлив Функеля недовірливим поглядом, засумнівався:

— А якщо бреше?

— Дуже легко перевірити.

— Чи не міг він попередити цього, як його, есесівського батька, що приїдуть радянські офіцери?

Чого б тоді нам розповідав про Камхубеля?

— А біс його зна… Всі вони камінь за пазухою тримають.

— Але ж бачите — наче відвертий.

— Можете йому вірити, — гаряче втрутився Мишко. — Порядна людина, всі кажуть.