— Що?

— Потанцювати, — несміливо озвався хлопець.

Вона поклала руку на плече йому. Він спалахнув, зітхнув глибоко, ніби ще не вірячи. І закрутив її в плавному ритмі. Дивився в її очі, моргав віями. Оксані було приємно з ним. Вона відчувала його сильні руки, круглі плечі. Тільки чому він такий наївний? Такий несміливий? Ніби вперше в місті. Вона потай оглядала його, оцінювала. Білі, мов льон, кучері, високе круте чоло, струнка постать. Чимось схожий на Єсеніна. Мабуть, дитячим поглядом.

— Ви, здається, по класу скрипки? — запитав він.

— Угу, — кивнула дівчина.

— Я часто бачив вас. Тільки…

— Що?..

— Боявся підійти…

— Чому? — дивувалась вона.

— Не знаю, — тихо ронив він.

І знову вихор вальсу, звуки мелодії, майво променів і людей, невисловлених думок і натяків.

— А як звати вас?

— Оксаною.

— А я Євген.

— Женя?

— Ага.

— Ви піаніст?

— Так.

— Ви з Києва?

— З Києва. У мене батько, мати, брат. Батько учений. І брат. А ви?

— Я теж із Києва. Живемо з мамою. Тільки мама у мене проста…

Хлопець здивувався.

— Що значить — проста?

— Санітаркою працює.

— А яке це має значення?

Дівчина знизала плечима. Справді, це не має значення. Чому вона так сказала?

— Як би я хотів… познайомитись з вами… — несміливо сказав Євген.

Вона кружляла, усміхалась, кокетливо говорила:

— А ми ж познайомились…

— Ви так вважаєте?

— А як же?

— І я можу вас запросити до себе в гості? Скоро я іменинник. Збираються друзі. Фізики, товариші Романа. Це мій брат. Буде цікаво. Ви любите науку?

— Дуже. Космос, кібернетика, космонавтика. Це страшенно цікаво!

— І я люблю. Тільки не так, як брат. Зовсім інакше…

— Що значить, не так, як брат?

— Цього одразу не скажеш. Це дуже довго… розповідати. Ось прийдете — почуєте. Прийдете?

— Не знаю…

— Чому… не знаєте? — жалібно запитав хлопець.

— Бо їду в Париж. На конкурсі виступатиму. А ви коли іменинник?

— Через місяць. В липні…

— Як встигну повернутись — прийду, — пообіцяла Оксана.

— Повертайтесь лауреатом, — сказав Євген.

— Постараюсь, — засміялася дівчина.

Вони ще танцювали разом кілька вальсів, танго. Євген осмілів, запитав:

— Ви додому… сама… чи хтось?

Оксана кумедно зсунула докупи густі брови, покрутила головою.

— Хтось не прийшов.

Євген полегшено зітхнув, віддано заглянув їй в очі.

— А мені… можна?

— Що?

— Провести вас… додому?

— Угу.

Пізнього вечора, десь біля дванадцяти, йшли вони вулицями Києва. Хлопець скоса поглядав на неї, мовчав, їх обвивала хмарина симпатії, ніжності, десь поряд, в просторі майоріли ниті кохання. Вони колихалися, торкалися одне одного, вивчали. І знову розходилися.

По Софіївській піднялися до площі Богдана. Вийшли на Велику Житомирську. Тут Оксана жила. Вона показала на вікно в напівпідвалі. Там жовтів вогник.

— Наші апартаменти, — сказала дівчина. — Мама не спить, жде мене.

Євген потупцював на місці, ніби ведмідь, щось пробурмотів.

Рядом пройшов якийсь перехожий, дихнув горілчаним духом. Підморгнув хлопцю.

— Не робєй, кориш! Цілуй її! Дівка — шо нада!

Євген зовсім розгубився. Оксана знизала плечима…

Перехожий сміявся, озираючись.

Дівчина подала руку. Він ніжно потиснув її, запитав:

— То як… буде?

— Так і буде, — весело відповіла вона. — Вернуся з перемогою… і тоді прийду. — Вона підстрибом побігла у ворота.

— Я буду ждати, — крикнув Євген. — Я дуже буду ждати!..

…Дивний сон мені приснився.

Ніч. Навколо зубчасті стіни фортеці. Я в неволі. Тяжко. Безвихідно. Морок гнітить душу, серце. Я палаю бажанням вирватись з неволі, до світла, до дії, до справжнього життя.