Вони вийшли з кедрача і зупинилися вражені. Серед широкої галявини сиділа людина. Дівчата перезирнулись, почервоніли. Людина була гола.

— Дивак якийсь, — пробурмотів Іван. — Але ж тут вибухнуло! Як він залишився?..

Людина не звертала уваги на геологів. Вона розглядала траву, квіти, гладила їх долонями. Якісь дивні, сріблистого кольору кучері закривали обличчя, і не можна було визначити, хто ж там сидить — хлопець чи дівчина. Тіло під променями сонця мінилося золотавими барвами.

— Ей ти, — крикнув Іван. — Ти що тут робиш?

Людина звелася на ноги, поглянула на геологів. Дівчата пирхнули, одвернулися. Це був хлопець. Він прямував до геологів, анітрохи не соромлячись своєї голизни.

— Клянусь, він божевільний, — прошепотів Грицько. — Точно. Десь добув вибухівки… і тепер маєш! Обережно треба з ним! Бачиш, сміється… Блаженний якийсь…

— Тихше, — обірвав його Йван. — Справді, чудно…

Хлопець зупинився. Дивився на геологів. Усміхався.

Обличчя його було незвичним, якимось дуже мінливим. Очі то ясніли блакитним тоном, то наливалися нічною темрявою. Брови піднялися над очима з виразом запиту. Він ніби ждав чогось.

— Дивний чоловік, — сказав Грицько.

— Чоло…вік, — повторив незнайомець. — Чоло…розум… дух… Вік… час… вічність… безмежжя… Безмежний розум…

— Що він меле? — прошепотів Грицько.

— Іване, ми боїмось, — озвалася з-за спини начальника Галя. — Він чудний… Ще накинеться…

— Заждіть. Справді, може, хворий. Тоді треба забрати його… Як твоє ім’я? — звернувся він до хлопця.

— Ім’я, — повторив незнайомець. — Ім… Я… Я… — ім… Я — Все.

— Ти — Все? — запитав цілком серйозно Іван.

— Все, — радісно повторив хлопець, і очі його засяяли.

— А прізвище?

— Прізвище… Прозивати… Це те саме… Ім’я… Ти питав…

— Дивна свідомість, — задумливо сказав Іван. — Аналізує всі слова. В чому справа?..

— Свідомість, — озвався незнайомець. — Світ… Сва… відо… віда… відати… своє… знання… власне знання…

— Якась кібермашина, — розсердився Грицько.

— Кібер… машина, — сказав хлопець. — Кібер… кібернетик… керувати… машина… механо… керований механізм… Ні, — гаряче заперечив він, з подивом глянувши на Грицька, — я не керований механізм. Я — Чоло-Вік! Вічний Розум!

— А якщо чоловік, то не валяй дурня, — знизав плечима Грицько.

— Не грубіянь, — зауважив Іван.

— Валяти… дурня… — Хлопець зовсім здивувався. — Валяти… валити… Дур… де-ур… Ур… вогонь… світло… де-ур… відсутність світла… Дурень… невіглас… позбавлений світла… Валяти невігласа… Не розумію…

— Ага, — ущипливо сказав Іван. — Він тобі дає урок, як не слід вживати паразитарних зворотів. Дурня валяє не він, а ти… Слухай… не знаю, як тебе звати… Ну хай буде Все! Ти скажи мені, що тут сталось? Ми бачили вибух, радіацію! Це ти зробив?

— Я, — згодився Все.

— Я казав — божевільний, — озвався Грицько.

— Боже…вільний, — знову почав аналізувати сентенцію геолога незнайомець. — Бог… міфічне поняття… вільний… вільний бог… Неточне поняття…

— Гриць, замовкни, — прошепотів Іван. — А то ми так до вечора не розплутаємо. Послухай, друже, звідки ти?

— З безмежжя, — спокійно сказав Все.

— Згоден, — терпляче сказав Іван. — Всі ми з безмежжя. Але це… фігурально… символічно… а конкретно…

Незнайомець уважно вислухав Івана, ласкаво усміхнувся. Похитав головою.

— Плутано мислиш… Єдина конкретність — безмежжя… Все інше — відносність…

— Ну що з тобою робити, — сердито сказав Іван. — Я хочу знати звичайну річ: де ти народився, де жив? В якому селі чи місті?..

— Як багато слів, — здивувався хлопець. — Але я зрозумів тебе… Повторю: я з безмежжя… З інших світів… Ніколи не народжувався… Народження нема в твоєму розумінні. Є лише трансформація з одного стану в інший…