— Як спала? — спитав Фреді, пригорнувши до себе дівчину.

— Спасибі, добре.

— Хто той хлопчина, про якого згадував Фері?

— Він медик, — відповіла дівчина.

— Це твій полюбовник?

— Ні, я навіть не знаю його.

Між вами нічого не було?

Ні, ніколи!

— Чому в такому разі ти повела його на свою квартиру? В це важко повірити.

— Ти в свій час давав нам вказівку посилати молодих студентів на Захід.

— І для цього ти з ним зв'язалась?

— Так.

— А звідки знаєш, що він студент?

— Я спитала, яка в нього професія. Крім того, видно було, що студент.

— Гм, зрозуміло… — сказав Фреді. — А ти вже домовилася з ним про втечу?

— Так, — збрехала дівчина.

— Яку адресу ти йому дала?

Дівчина на якусь мить задумалася.

— Адресу отця Пала, Кірхен Гассе, 6.

— Гаразд. Значить, це точно, що між вами нічого не було?

— Точно, Фреді.

Чоловік ще якийсь час замислено розглядав стелю. На його чолі пролягли глибокі зморшки, очі ставали дедалі похмурішими. Він дуже глибоко задумався на чимось.

— Фреді, — озвалася тихо дівчина.

— Не заважай! — холодно обірвав її Фреді. Через кілька хвилин він схопився з ліжка, його обличчя невпізнанно змінилося. В очах застиг жах. Єва ще ніколи не бачила його таким. Він втратив свою непохитну самовпевненість. Похапцем одягся, надів легкий плащ і м'який капелюх.

— Ти теж одягайся. Ключ забери з собою. Можливо увечері навідаюся до тебе. На всякий випадок чекай мене.

— Добре, — сказала дівчина. Вона завагалась: губи розтулилися, наче вона хотіла щось сказати, але передумала.

— У тебе є до мене якась справа? — спитав Фред

— Так… ти обіцяв мені…

— Я не забув. Потім принесу. Зараз мені ніколи.

Дівчина чула, як віддалялися його швидкі кроки.

Грюкнули двері, і в будинку запанувала тиша.

Коцка вражено читав ранкове донесення. Серед інших матеріалів у ньому було повідомлення про трагічну смерть Ференца Вільдмана. Аварія сталася вночі.

— Чого це його занесло в Кішпешт о першій годині ночі? Адже він живе в Буді, — розмірковував старший лейтенант. — Підозріла історія. У нього був робочий день, а не вихідний. Значить, якась важлива справа примусила його відпроситися в Кішпешт.

Він подзвонив у поліцію начальникові відділу аварій.

— Алло! — гукнув у трубку. — Говорить старший лейтенант Барді. Я цікавлюся справою Вільдмана… Так… Нічого підозрілого не знайшли?.. Розумію… Де? В інституті патологічної анатомії? Ясно. Добре, спасибі. До зустрічі.

За півгодини Коцка був уже в інституті.

— Труп Вільдмана в другій камері, — сказав головний лікар. — Ми ще не чіпали його.

Коцка поквапливо спустився по сходах. У підвальному приміщенні панував солодкуватий запах формаліну.

Перед другою камерою Коцка зупинився. Він ніяк не міг подолати огиди до трупів. Та нічого не вдієш: служба є служба. Постояв трохи, потім рішуче відчинив двері. Мармуровий стіл посеред кімнати був порожній. Старший лейтенант подумав, що зайшов не в те приміщення, і хотів уже вийти, але побачив з другого боку якогось чоловіка, що сидів навпочіпки перед бляшаною ванною. Почувши скрип дверей, чоловік ніби скам'янів.

— Доброго ранку, — привітався старший лейтенант.

Незнайомий випрямився. Це був високий, широкоплечий чоловік, одягнений у легкий плащ. Чорне кучеряве волосся виблискувало при електричному світлі. Нижня частина обличчя була прикрита марлевою пов'язкою. Коцка зміряв його допитливим поглядом. В очах невідомого з'явилося збентеження і здивування. Коцку охопив неспокій, його хвилювання збільшилося, коли побачив на підлозі лікарську сумку і на ній сірий м'який капелюх. Усе це тривало кілька секунд.

— Хто ви такий? — холодно спитав чоловік. Праву руку в гумовій рукавиці він підняв до лацкана свого плаща.

— Я з поліції, — відповів Коцка і зробив крок уперед.

— Ага, — здавленим голосом промовив чоловік. Очі його звузились. Він нахилився вперед, удаючи, що хоче чхнути й вийняти носову хустку. В наступну мить у його руці заблищав пістолет.

— Підніміть руки! — наказав невідомий.

Коцка змушений був підкоритися.

— Підійдіть ближче!