Піп зразу ж схопив рушницю — і один з гібонів полетів на землю разом з наметом. Решта мавп закричала такими гучними голосами, що Піп мимоволі підняв руки до вух. Незабаром мавпи зникли.

На землі ж лишився свавільник, який заплатив життям за свій жарт. На зріст він був один метр, зате ширина розпростертих рук — понад два метри. Високі груди й міцні плечі свідчили про силу, але далі вниз він все більше звужувався. Навіть серед мавп гібон відзначається своєю огидністю, проте вважається найкращим співаком. Для цього під підборіддям у нього висить міх, який під час крику надувається, мов пухир.

— Цікаво буде взяти його на спогад, — сказав задоволений Піп і наказав обережно зняти шкіру й голову, щоб сховати їх.

Через дві години рушили далі. Усе навколо було мокре від учорашнього дощу, але сонце світило весело, і настрій у мандрівників був чудовий. Поступово місцевість почала знижуватися, все вологішою ставала земля, частіше й густіше ріс бамбук. Почалося болото. Хаон хоч і добре знав місцевість, але і йому доводилося сушити голову, щоб знайти більш-менш доступну стежку. Він повертав і праворуч, і ліворуч, часом вертався назад, відшукуючи сухіші місця. Було погано тільки з мулом, який своїми копитами загрузав найглибше.

— Чи проберемося ми з ним? — тривожився Піп.

— Спробуємо, — сказав Хаон. — Мені здається, до найближчого сухого місця якось доберемося.

— А чи не краще буде обмотати йому ноги листям і травою, щоб він менш загрузав? — запропонував Нонг.

— Це хороша думка! — озвався Хаон. — Давайте спробуємо.

За кілька хвилин мул був «узутий» в широченні чоботи. Хоч і незручно було йому йти в такому взутті, хоч і опирався він спочатку, але загрузав значно менше. На жаль, мул швидко зносив свої чоботи, але дуже просто було взути йому інші. Один раз довелося переходити таке місце, де не допомагали і чоботи, бо людям доводилося йти по жердинах. Тоді для мула спеціально зробили з бамбука греблю.

Дорога була дуже довгою. Навіть спинитися не було де, щоб спочити. На щастя, сприяла погода: в цей день зовсім не було дощу. Нарешті, десь близько четвертої години вийшли на сухе місце, де навіть були горби й скелі.

Вибрали затишний куточок під скелею, біля джерела, і розташували свій табір.

— Тут буде наш дім, — сказав Хаон. — Звідси ми вже ходитимемо в усі сторони. Мені самому, можливо, треба буде витратити день чи два, щоб вистежити звіра.

— В такому місці приємно пожити й довше, — промовив Піп, задоволено озираючись.

Хоч і тут був ліс, але після похмурих вологих хащів було значно сухіше, радісніше й веселіше. Над головою, на скелі, дерев зовсім не було; вузенька кам'яниста улоговинка, де булькотіло джерело, заросла лише невеличкими кущами. Вдосталь було й сонця, й свіжого повітря.

Цього вечора, сидячи біля вогнища, Піп уже не шкодував, що забрався сюди.

На другий день Хаон сказав:

— Я піду туди, на захід, щоб вистежити лігво матьяна (тигра). Це відбере увесь день, а може, навіть більше. Іноді треба ходити тиждень, щоб знайти, вистежити, вивчити всі його стежки, повадки. В усякому разі так чи інакше я завтра повернуся. Ви ж в цей час полюйте самі собі, але не йдіть у мою сторону, щоб не злякати звіра пострілами.

— Невже ж не можна просто зустріти його в лісі? — спитав Піп.

— Ви можете зустріти його лише тоді, коли він сам цього побажає. Але на це сподіватися не можна. Лише матьян-людоїд, тобто такий, якому вже доводилося роздерти людину, може рискнути напасти знову, та й то коли для цього будуть сприятливі обставини. Звичайно ж він уникає зустрічі, як і кожний інший звір, і вистежити його важко.

Хаон пішов своєю дорогою, а через деякий час вирушили і Піп з Нонгом у протилежний бік. Дома лишилися два носильники, які повинні були очистити й висушити гібонову шкіру.

Ходити так, без вантажу, без клопоту, було зовсім не те, що тягтися в дорозі. Усе навколо тепер виглядало значно привабливіше і веселіше. Піп міг уже звернути увагу на такі дрібниці, на які в дорозі не зважав: чи то на пташку, чи на метелика, на незвичайний гриб або квітку, чи на нове цікаве дерево, наприклад, хвойне, але з листям; тільки добре придивившись, можна було помітити, що листя справді складається з голок, які зрослися.

Над головою звисали й дражнилися невеличкі сірі мавпочки. Піп не стримався й застрелив одну для колекції. Потім м'яко шмигнув невеличкий довгий звірок — вівера, на зразок нашого тхора. У іншому місці з хащів вибіг зляканий дикий кабан. Піп вистрілив, але не влучив.

На одній галявинці вони помітили, що під деревом щось ворушиться. Обережно підійшли — й відсахнулися назад: перед ними був боа, метрів шість довжини й відповідної товщини. Вільно розкинувши свої кільця, він обідав і так був захоплений своєю справою, що навіть не помітив людей.