— От бачиш, “Поліморф” знайшов для себе нову проблему і поспішає поділитися своїми страхами.

— Але ж чому його не демонтують? — невпевнено запитав Анатолій.

— Тому, що він ще…

— …не боїться власної тіні? — докінчив хлопець.

— Знаєш, що я інколи думаю, — несподівано повернувся до Анатолія” Антуан. — Думаю про те, що за давніх, як кажуть, добрих часів, коли за кермом кожного ваговоза чи звичайного гелікомобіля сидів водій, було набагато простіше…

— Зате аварій було більше, — перебив його Анатолій.

— Кількісно. Але що то були за аварії. Дитячі забавки…

Знову пролунав сигнал аварійної готовності, і на екрані зеленкавий пунктир п’ятдесят другої магістралі перетворився на червоний, а всі рухомі цятки на ньому завмерли.

— Він зупинив рух… — тихо мовив Анатолій. Антуан заплющив очі, безпорадно промовив:

— Зараз почнеться… — і кинувся до пульта, крикнувши на ходу: — Анатоль, до резервного блоку! Коригуй після мене сімнадцяту! зразу вмикай “Елефанта”! Сто чортів! Мине не менше двадцяти хвилин, доки він прогріється.

Не встиг Антуан розблокувати п’ятдесят другу магістраль, взявши управління в свої руки, як червоним загорівся пунктир двісті сімнадцятої.

— Анатоль, управління двісті сімнадцятою бери на себе!

— Антуане Вікторовичу! Я… Боюсь… Адже я ще… І не маю права!

— Приймай управління! Бо інакше такого права взагалі ніколи не матимеш!

“Елефант” увімкнувся раптово. Може, просто на три хвилини раніше, ніж того чекали.

Анатолій відразу обм’як і безвільно опустився в м’яке крісло. Антуан підійшов до нього, втомлено усміхаючись і витираючи краплини поту на чолі.

— Вітаю тебе, — поплескав Анатолія по плечу. Той повільно підвів погляд.

— Я все робив так, як треба?

— Так. Вважай, іепит на диспетчера нашого Центру ти вже склав.

— Жартуєте. На справжньому іспиті з мене ще сім потів зійде. Десять членів комісії, і кожен поставить по одному запитанню. І, певно ж, кожне запитання буде із заковикою…

— Вони вже поставили тобі всі запитання. І ти відповів на них.

Анатолій запитально подивився на свого старшого товариша:

— Що ви хочете цим сказати?.. Я не зовсім розумію…

— У сусідній залі стоїть дублююча диспетчерська система. Окрім “Елефанта”. Вона повністю координувала мої з тобою рішення. За кілька хвилин, мабуть, шановна комісія повідомить результати іспиту. Я майже певен, що все буде гаразд. До речі, це був іспит не тільки для тебе, але й для мене. Якби я сам не впорався в цій ситуації, а ситуація була, повір мені, цілком несподіваною… Я розумів, що іспит може відбутися… Я впевнився в цьому, коли “Поліморф” повідомив про третю аварійну ситуацію… Але якби я не впорався, то мені теж не бути б диспетчером. А я люблю свою роботу. І вже пізно мені її міняти. Знаєш, якби мене позбавили права бути диспетчером, для мене то означало б, мабуть, життєвий крах. Я вже не молодий. Безумовно, я ще можу багато років жити просто так… Я давно заслужив відпочинку, але без цікавої діяльності — то не життя. Правда ж, хлопче?

У цей час пролунав голос з-під купола:

— Аварійна ситуація може виникнути на тридцять восьмій та сто двадцять п’ятій магістралях на їхньому другому перехресті через дві хвилини і три секунди! Антуан раптово зблід.

— Виявляється, це ще не все. Це вже “Елефант”… Анатоль, візьми на себе управління! Пробач, я не зможу тобі допомогти. Я думав, що вже все… Я геть розслабився…

Анатолій підхопився, підбіг до пульта. Але його зупинив незнайомий голос з-під купола зали:

— Дякуємо, не варто хвилюватися. Вважайте це просто жартом, шановний Анатолію Севастяновичу та Антуане Вікторовичу. Можете на кілька хвилин залишити пульти управління на “Елефанті”, а самі, будь ласка, підійдіть в сусідню залу. Ми хочемо оголосити наслідки перевірки і вручити вам, Анатолію Севастяновичу, диплом… з відзнакою.

Антуан сидів непорушно, і ота непорушність та ще вражаюча блідість видавали його стан.

— То це був просто жарт? — нарешті кволо посміхнувся він. — Якби я знав, то першим би підбіг до пульта… — і враз розсміявся. — А пам’ятаєш, я казав тобі, що в житті часом дуже важко розібратися, що просто, а що складно. Але не хвилюйся за мене. В мене невелика ділянка за містом на березі озера, садок там і гарна хатинка, а дружина вже другий рік, як ніде не працює. Вона буде просто щаслива, що я вже не диспетчер… — Голос Антуана затремтів. — Я знав, що колись так буде… Дружина буде рада… Жарт… Вони просто пожартували. Тільки мені чомусь зовсім не смішно… — і раптом підхопився, витерши сльози, бадьоро мовив: — Ходімо, Анатолію. Я вітаю тебе. Ти молодець.

На якусь мить він зупинився, стояв деякий час завмерши, мов закам’янів, і несподівано рвучко й рішуче рушив до пульта, з розмаху поклав долоню на важіль реверса, заблокувавши автоматику, а правицею відчайдушно, якось по-хлопчачому вдарив по клавішах раз і вдруге:

— Беру на себе керування рухом на сьомій, десятій та двадцять шостій магістралях! Іспит триває!

Автуанові руки напружено завмерли на клавіатурі. Поглядом він прикипів до екрана. Мить. Ще одна. Хвилина…

— Шановний Антуане Вікторовичу, повірте, ми ніякою мірою не сумнівались у вашій фаховій спроможності, — про: лунав іронічний голос з-під стелі. — Ми просто пожартували. Просимо вас пройти з Анатолієм Севастяновичем до сусідньої зали.