– Я приймаю від вас усе, - доброзичливо посміхнувся Клемент.
– Ви використовуєте мене гірше, ніж хлопчика-хориста.

Вони почули, як у монастирі внизу розпачливо закричав один із тієї породи страждальців, коли кантор смикнув його за волосся.

– Бог любить вас! І я люблю! Але чи думали ви коли-небудь, як я брешу і краду щодня у своїх подорожах - і так, щоб ви знали, вбиваю, - щоб принести вам кольори і грунти?

– Це правда, - відповів справедливий і терплячий докори сумління Клемент.
– Я часто думав, що якби я знаходився в миру - не дай Боже!
– я міг би бути сильним злодієм у деяких справах.

Навіть брат Мартін, схилившись над своїм ненависним «De Virtutibus», засміявся.

* * * * *

Але десь у середині літа лазаретник Томас передав Джону абатове запрошення на вечерю в його домі з проханням принести з собою все те, що він зробив для Великого Луки.

– Що саме?
– запитав Джон, який був повністю занурений у свою роботу.

– Це лише одна з його «вечерь мудрості». Ви сиділи на кількох, відколи стали слуга божий.

– Це правда: і здебільшого все було добре. Як Стівен хотів би, щоб ми...?

– Сутана і капюшон поверх усього. Буде лікар із Салерно - Роджер, італієць*. Мудрий і знаменитий, зі скальпелем. Він був у лазареті близько десяти днів, допомагав мені - навіть мені!

– Ніколи не чув цього імені. Але наш Стівен завжди спочатку physicus, а потім sacerdos*.

– А його леді вже деякий час хворіє. Роджер приїхав сюди через неї.

– Він лікуватиме? Тепер я думаю що, я вже давно не бачив леді Енн.

– Ви вже давно нікого не бачили. Вона вже майже місяць як розміщена - тепер її мають перевезти за кордон.

– Настільки все погано?

– Роджер з Салерно ще не сказав, що він думає. Але...

– Боже, змилуйся над Стівеном! . . . Хто ще за столом, окрім тебе?

– Оксфордський монах. Його теж звати Роджер. Вчений і відомий філософ*. А ще він доблесно вміє випивати.

– Три лікаря, враховуючи Стівена. Я завжди вважав, що це означає два атеїсти.

Томас занепокоєно подивився собі під ніс.

– Це погане прислів'я, - пробурмотів він заїкаючись.
– Вам не варто його вживати.

– Ха! Ніколи не будьте монахом більшим за мене, Томасе! Ви вже одинадцять років працюєте лазаретником «Святого Іллода», і досі залишаєтеся братом-мирянином. Чому за весь цей час ви жодного разу не прийняли постриг?

– Я... я не гідний.

– Вдесятеро достойніший за ту нову жирну свиню - Хенрі, Як- його-там, - що служить меси в лазареті. Він вдирається з «Viaticum»* у вас під носом, коли хворий лише втрачає свідомість від кровотечі. І людина помирає від чистого страху. І ви це знаєте! Я бачив ваше обличчя в такі моменти. Приймайте постриг, Дідімусе*. Тоді матимете трохи більше ліків і трохи менше меси з вашим хворими, і вони житимуть довше.

– Я недостойний... недостойний, - жалібно повторяв Томас.

– Не ви... а... для вашого Голови ви або стоїте або падаєте. А тепер, коли робота на деякий час звільнила мене, я вип'ю з будь-яким філософом з будь-якої школи. А ще, Томасе, - вмовляюче, - мені б гарячу ванну в лазареті перед вечірньою.

* * * * *

Коли чудово приготована і подана їда дійшла кінця, і скатертини з густою бахромою були зняті, і пріор надіслав ключі з повідомленням, що в монастирі все в порядку, і ключі були належним чином повернуті зі словами: «Нехай так буде до Утрені», абат і його гості вийшли охолодитися у верхній монастирський корпус, який привів їх по сходах до Південного Хору з боку Трифориуму*. Літнє сонце все ще припікало, бо була лише шоста година, але абатська церква, звісно ж, лежала у своїй традиційній темряві. Тридцятьма футами нижче запалювалося світло для репетиції хору.

– Наш кантор не дає їм спокою, - прошепотів абат.
– Станьте біля цього стовпа, і ми почуємо, до чого він їх зараз підводить.

– Пам'ятайте, всі!
– пролунав суворий голос кантора.
– Це душа самого Бернарда*, яка атакує наш світ зла. Візьміть його швидше, ніж учора, і викидайте з себе всі слова начисто. Там на хорах! Починайте!

Орган на мить спалахнув, самотній і лютий. Потім голоси зійшлися в першому лютому рядку «De Contemptu Mundi»*:

«Hora novissima - tempora pessima» - мертва пауза, поки з темряви не вирвалося, наче ридання, схвальне «sunt», і голос одного хлопчика, чистіший за срібні сурми, не повернув довгоочікуваний «vigilemus».

«Ecce minaciter, imminet Arbiter» (орган і голоси здригнулися в жаху і застереженні, плавно вириваючись на «ille supremus»). Потім тональність змінилася на прелюдію «Imminet, imminet, ut mala terminet...»

– Стоп! Знову!
– вигукнув кантор; і пояснив свої міркування дещо строгіше, ніж це було б природно для хорової репетиції.

– Ах, як шкода людського марнославства! Він здогадався, що ми тут. Ходімо звідси!
– сказав абат.

Енн Нортонська, сидячи на своєму переносному стільці, теж слухала, далі по темному трифориуму, разом з Роджером з Салерно. Джон почув її ридання. На зворотному шляху він запитав Томаса, як її здоров'я. Перш ніж Томас зміг відповісти, між ними проштовхнувся гостролиций італійський лікар.