Одного разу Ганна, вернувшись від матері, розказала Гордієві, що Петро Квітковський укупі з своїми однодумцями мають заснувати хліборобську спілку.

–  Петро кидає незабаром своє учителювання і їде туди, - додала Ганна.

– А де ж вони землі візьмуть?
– спитався Гордій.

–  Та в одного з їх трохи грошенят є, так він уже взяв у посесію клапоть землі.

–  Чорт зна що таке?
– сердито промовив Гордій.
– У нас і так мало інтелігентних українських діячів, а тут ще й ті, що є, дуріють.

–  Що ж ти зробиш, коли його така праця не задовольня?

–  Не задовольня? А химери ганяти - задовольня? Ну, які вони хлібороби? Що з їх за пуття буде?

–  Я й сама не думаю, щоб з цього яке пуття було, і мені самій сумно, що він одкинувсь од нашого гурту, але, по правді кажучи, не штука й одкинутись. У нас працюють звичайная самими язиками, а дійсної роботи нема. Ну, хоч візьмемо й нас - багато ми робимо?

Вони й справді не багато робили, і Гордій це знав. Але тепер ця жінчина увага чомусь уразила його, і він відмовив сердито:

–  Скільки б не робили, та робимо все ж більше, ніж її дурні, що, латаючи чоботи, думають ущасливити і себе й людей.

–  Нехай і так, але ж нащо лаяться?
– сказала Ганна,

Гордій глянув на неї і побачив, що в неї на очах сльози. Вона дуже любила брата й матір і вражалась, коли хто пра їх що негарне казав. Гордій знав це, але тепер його опанувало пересердя. Він одвернувся і сказав крізь зуби:

–  Ну, невелике лихо, коли й сказав так - адже з того він не подурніша. Ти взагалі ображуєшся з кожного слова, яке я тобі кажу про його або про матір.

–  Не ображуюсь,- одмовила Ганна,- з кожного слова, але ти якось іронічно на їх дивишся, і це мене обурює.

–  Ат, облиш!
– сердито відказав Гордій.- Ти завсігди чіпляєшся до слів.

Ганна заплакала. Гордія це зовсім розсердило.

–  Ну, от - тепер сльози! А чого - хто його зна!

– Того, що ти сьогодні неможливий!
– відмовила плачучи молодиця.

–  Я завсігди однаковий.

–  Ні, ти перш був не такий!

–  Це докори?

–  Я... я не докоряю тобі... Але... але... це правда, що ти дуже одмінився... Я не знаю, через віщо це. Скажи мені, що я зробила тобі, Гордію, що ти на мене все сердишся?

–  Ти мені нічого не зробила. І краще буде, якщо ми кинемо цю розмову.

–  Але ж я не можу далі так жити! Не можу!
– скрикнула з усієї сили молодиця і голосно заридала.

–  А я не можу жити, коли мене дошкуляють образливістю та плачами,- зимно відмовив Гордій і вийшов з хати. Він одягсь і пішов з дому.

Ганна зосталася сама і могла наплакатися досхочу. І вона довго плакала і довго потім думала, рівняючи свої колишні мрії про дружинне життя до сьогочасної дійсності. Дійсність не підходила до мрій...

А Гордій, ходячи по міському саду, теж міг думати. І він думав багато. Розумів тепер, що в таких випадках, як був оце, винна не сама Ганна, а й він. Та було вже пізно. Він думав про своє сімейне життя, і в його з тяжкого горя боліло серце. Ні, не пощастило йому, не пощастило! Якось не ладнається в їх, якось не підходять вони одне до одного вдачами, і ось нелад, і ось горе. Але через віщо ж це? Адже він її любить? Запевне,- хоча бувають такі хвилини, коли йому здається, що він її не любить, коли у його в душі прокидається мовби щось вороже до неї. Йому здається тоді, що вона не задовольня його. Еге, в їй є чимало такого, що не задовольня його. Надто за останній час через цю дитину вона стала така дражлива, недоторкана і дуже змарніла. Обличчя схудло, пащеки повипиналися, стан зовсім зопсувавсь, і Гордій не міг спокійно дивитись на її живіт. Він викликав у його мов якусь фізичну ворожість. Гордій завсігди уявляв собі свою дружину ясною та вродливою, як сонце,- а сьогочасна Ганна зовсім була не така. Правда, се річ дочасна, але вкупі з тим се річ і періодична. І це обурювало його.

Існує на світі врода, краса - на те, щоб давати щастя людині. І ось після кількох років такої "періодичності в цій справі" ця краса мусить змарніти, зів'янути. З ясної вроди зробиться стара баба.

І так з кожною вродою. Властиво - на світі нема краси.- згадавсь йому вірш з німецького поета.

– Nur im Gesang? [4] Тільки в піснях живе прекрасне?
– думав він.- А в житті? В справжньому житті? Нема?

В такому разі, що ж зостається від життя?

Так, так: воля тільки в країні мрій, прекрасне тільки в піснях. Правда, як то відомо, теж "стоїть у порога", а ввесь світ "кривда зажерла": добро і таке інше так само, мабуть, тільки в піснях або в країні мрій. Що ж тоді зостається від життя?

Життя! Хіба це життя, що в йому найвищі добра людські: краса, воля, правда живуть у самих мріях? Коли так, то нас тільки дурено, як у солодких пісеньках співано про всі ці гарні речі. Солодко співано, але все це брехня і в житті цього нема. Нащо тоді життя? Тоді життя просто гидке, смердюче болото або рівна, сонцем спалена нікчемна пустиня.