Без гостей вечір збігає швидко, так швидко, що Гордій нічого не встига робити. Давно вже хоче заходитись коло однієї української праці, але ніяк не добере вільного часу, Щоб почати.

– Ну, та почнеться колись!
– каже він,- а поки...

Се значило, що Галя у його в руках...

І так щодня. Дні всі однакові, зовсім однакові - що сьогодні, те й завтра. Але воно - все це - таке гарне, що нітрохи не надокуча: і вчора, і сьогодні, і завтра, і післязавтрього все хочеться того ж таки одного, все хочеться такого легкого рівного життя, оссяного сяйвом од гарного молодого щастя...

Але помалу й непомітно прийшла й одміна.

З того часу, як одружилися Гордій та Ганна, минуло вже чимало часу. Минула зими, весна, кінчалося вже літо - мало не рік. Перший запал кохання простиг, прийшов тихіший час. Вони вже не нудилися одне без одного так, як перш, їм схотілося бачити людей. Почали вони бувати в людей і люди в їх - до їх часом збирався той гурток, що й до Квітковського, нових людей не прибувало,- все ті самі. Починали вони надокучати їм.

А проте й дома Гордій з Ганною встигли вже і намилуватися, і наговоритися, і через те день у їх минав звичайно так що вранці Ганна шила або читала, а як приходив Гордій, то по обіді він зараз брався за книгу до чаю, після чаю ж сідав за свою офіціальну роботу.

Робота була нецікава. Гордієві мрії про те, щоб бути мужичим адвокатом, не справджувалися: ніякі мужики до його не йшли, а йшли всякі пронозуваті добродії - здебільшого панки та купці, і з їми доводилось йому мати діло. А це була праця не зовсім люба і в їй не було нічого такого, про яке Гордій колись марив. Була, правда, ще інша праця - своя; Гордій з Ганною заходилися вкупі коло однієї літературної роботи, але вона посувалася погано. Втомлений з роботи офіціальної, Гордій мало коли брався до неї. Він тільки писав часом вірші, кажучи, що надрукує їх, як набереться на чималу книжку.

Кінець вечора, що зостававсь після всякої роботи, спершу йшов на розмови проміж себе. Але дедалі ті розмови якось стихали: часом нема про що говорити, часом і є, та втомиться Гордій, то не хочеться розмовляти; іноді посердяться. Спершу вони не сердились одне на одне, але з якогось часу й це стало. Почалося воно з одного зовсім незначного випадку.

Одного разу Гордій прийшов з суду дуже роздратований. Йому трапилася прикрість, довелося посваритися з товаришем. З сварки могли бути зовсім нелюбі послідки. Повернувшися додому, Гордій не застав дома Ганни: Химка сказала, що вона пішла до матері. Сердито стріпнувши плечем, Гордій скинув сурдута, вдяг легшу одежу, взяв книгу і ліг на ліжко читати. Але книга читалася погано, бо раз те, що Гордій був сердитий, а друге - йому ніколи сьогодні було поснідати і він був дуже голодний. Почитавшися з чверть години, кинув книжку.

–  І чого вона не йде?
– подумав він про Ганну.- Мов не знає, що час обідати!

Устав і подививсь у вікно, чи не йде. Її не було. Постоявши трохи коло вікна, знову ліг на ліжко і взяв книгу. Читаючи через десяте-п'яте та сердячися на Ганну, прождав так ще з чверть години і аж тоді почув, що двері відчинилися і Ганна прийшла. Вона вбігла в хату весела, трохи розчервонївшись од швидкої ходи, з словами:

–  А я засиділась, загомонілась, а ти вже, мабуть, хочеш їсти?

Гордій нічого не відмовив. Не помічаючи, що він сердиться, а, роздягаючись у другій хаті, гомоніла до його:

–  Так хочеш їсти, га?

Гордій ледве одмовив, не одриваючи очей од книги:

–  Та вже ж...

Ганна ввійшла з тієї хати і підбігла його поцілувати. Вона вернула його голову од книги і нахилилась до обличчя:

–  Ах, та дай же мені читати!
– невдоволеним голосом промовив Гордій.

Тут тільки Ганна помітила, що він сердиться, і відразу притихла. Глянула на Гордія ще раз трохи стурбованим поглядом, але нічого не могла сказати, бо ввійшла Химка, несучи обід. Несподівана Гордієва холодність так уразила Ганну (досі нічого такого не бувало), що вона не насмілювалась сама озватися, і вони ввесь обід висиділи мовчки. Але як Гордій після обід знову ліг мовчки читати, то вона обурилась. За що се так? Що вона зробила? Невже це таке злочинство, що вона на які там півгодини чи більше спізнилася? Адже як Гордій часом і дужче спізнюється, то вона вже не сердиться!

З такими думками Ганна сіла за свою працю. До вечірнього чаю вони не промовили й слова і тільки вже за чаєм трохи розбалакалися, хоча й не щиро. Зате вночі вони довго одне одному не дали спати спершу своїми зітханнями, потім розмовою про те, що сталось (одне одного обвинувачувало), і нарешті згодою - гарною і щирою.

Незабаром після цього набіг і другий випадок.

Одного разу вони вбиралися йти в гості. Гордій зібрався і стояв одягнений, а Ганна все копалась у комоді.

–  Та скоро ти?
– спитався нетерпляче Гордій.

–  Зараз,- одмовила вона,- ось хустку візьму.

Хустка все чомусь не знаходилася, а Гордія брала нетерплячка.

– Та ну вже ходім! Доки ж воно буде? І так спізнилися!
– Мало не скрикнув він.

Цей крикливий тон здався Ганні якимсь таким зневажливим, що її мов у серце що вразило. Ковтаючи сльози, мовчки вийшла вона за Гордієм, і ввесь той вечір вони ледве озивались одне до одного. Потім вони, звісно, помирилися, але такі випадки почали траплятися дедалі частіше. Мало не завсігди починалося однаково. Гордій сердився за яку дурницю, її ображало це, але вона, не показуючи того, силкувалась одмовити йому якомога спокійніше. Цей спокійний, навіть холодний, як здавалося Гордієві, тон зовсім не подобавсь йому і сердив його ще дужче. Він починав читати або й просто мовчати. Часом їм обом хотілося скінчити се, вийти з такого важкого становища, і хто-небудь з їх намагався зробити штучним способом і озивався до другого так, мов нічого й не було. Але з цього не помагалося. Другий помічав нещирість і відмовляв теж нещиро, і те, чого хотіли збутися, не то не зникало, а часом ще й більшало. Так тяглося звичайно поки думки поверталися зовсім на другий бік, і все це забувалося.