–  А вже й несеться Охрімиха з своїм читанням! Як він учений і всяку мудру книжку зна, так уже й казати щоразу.

На цьому й зупинялася просвіта в Костівці, і всі люди що жили в їй, мали такий погляд на книжку та на письменність, мовби то річ зовсім не цьогосвітна. Тим дуже здивувався Грицько з Грицихою, як одного разу Демид сказав їм:

–  А давайте я вивчу Орисю читати та писати!

З дива вони спершу нічого не могли сказати, але Орися зараз же скрикнула:

–  Не хочу! Не хочу!
– і вибігла налякана з хати.

Демид знав, що коли сама Орися не схоче, то не поможуть ні батько, ні мати,- тим і облишив її. Але одного разу був він у гостині в Петренка. Петренко, заможний господар, мав трьох дорослих і двох малих синів - та ще й одного онука.

–  Чому ви не вчите своїх дітей?
– спитавсь Демид у його.

–  А де ж би я їх учив?
– одмовив той питанням.

–  Де? А ось давайте, я вам навчу!

–  Ви?
– Петренко здивувавсь і більш нічого не сказав.

–  Чого ви так дивуєтесь? Хіба думаєте, що в мене не стане розуму навчити?

Господар одказав:

–  Ні, не те... А бачите,- як же таки ви, такі вчені, будете дітей учити?

Петренко за увесь свій вік знав тільки одного вчителя. То був радівський старий салдат. Петренко бачив його тоді, як він п'яний лежав коло шинку і старшина звелів "укинути його в темну". І всякий учитель уявлявсь йому саме в такій постаті - тим його й здивувало, що Демид береться вчити дітей. Та потроху Демид вияснив йому справу.

Петренкові це сподобалося. Але обачний господар спитався:

–  А яка ж буде плата?

Демид досі не думав про сю річ докладно і відмовив:

–  Я ще не знаю, яка вона буде; якщо школярів буде менш, то плата буде більша, а якщо школярів буде більш, то плата буде менша.

Демид одмовив се навмання, та зараз же й подумав:

–  А справді: дурно я вчитиму чи за плату? Чи не здасться їм дуже дивним те, що я ні сіло ні впало, берусь учити діти дурно? Та чи не треба, щоб і їм, батькам та матерям, чогось коштувала наука - тоді вона здаватиметься їм дорожчою?

Одначе сказав:

– Собі, я плати не візьму, бо я з того не забагатію, а воно за забавку вивчити скільки там хлопців читати та мені буде за забавку вивчити скільки там хлопців читати та писати - ще веселіше з їми буде - однак зимою нема роботи.

А от на книжки книжки та на папір доведеться вам дати грошей.

–  А багато?

Демид порахував і нарахував од кожного школяра сімдесят п'ять копійок.

– А книжки ж нам будуть ?
– спитався Петренко.

– Ні.

–  Вам?

– І не мені. Будуть шкільні: даватиму їх читати хлопцям і тоді, як у школі вчитимуться, і тоді, як і не ходитимуть у школу.

–  Та се дарма... Тільки якби ж ще хто... А то самому якось ніяково...

–  Чому ніяково? До доброго діла й самому можна, а до поганого й гуртом не треба.

–  Та се так.

–  Та й не сами ви будете. Онисько Шапувал оддасть свого.

–  Хіба казав?

–  Еге. Та я ще й другим казатиму про це, може, хто й схоче. Хлопці та дівчата є на слободі.

–  Хіба й дівчат набиратимете?

–  А чому - ні?

–  Та нащо воно здалося дівчині?

–  На те, на що й хлопцеві.

–  Та хлопцеві ж хоч що записати, євангелію почитати, молитви вивчити.

–  А дівчині або жінці того не треба? Хіба їй не довелось би чого записати?

–  Та ні, сказати, буває так, що й вони забувають, а якби записано, то, може, й не забули б.

–  Ото ж то!.. А хіба євангелію та молитви жінці не треба знати? Адже і їй треба навчити діти молитись.

–  Бач!..
– промовив Петренко і замисливсь, а трохи згодом додав: - А воно, коли хочете, то, може, й так...

Демид ще довго розмовляв про це з Петренком. Петренко слухав його, сперечався іноді, але видко було, що Демидове слово його переважує. Демид був цьому дуже радий. Придбати собі за прихильника такого поважного чоловіка та заможного господаря було річчю немалої ваги. А що Петренко був справжнім його прихильником, то в цьому Демид незабаром упевнився, почувши, що він клопочеться на слободі за школу. Через місяць після покрови [6] Демид уже рахував вісьмох певних школярів: сімох хлопців і - що найважніше - одну дівчину.