–  Ні, плата буде з його така, як і з інших. Хай приходить.

Через кілька день Андрій справді прийшов до Демида. Це був високий, ставний, трохи схудлий парубок, непоганий з обличчя, чорнявий, з розумними ласкавими очима, але такий несміливий, що Демид ледве міг з їм розмовляти: за кожною відмовою він страшенно червонів. Демид зараз же посадив його до трьох нових школярів і почав учити вкупі з їми. Але другого дня, страшенно червоніючи та соромлячись, Андрій сказав:

–  Я се знаю.

–  Що знаєте?

– Азбучку...

Він знав по ряду всі літери, але по-старому: бе, ве, ге... Демид почав йому виясняти, через віщо його знання нездатне. Андрій сумно похнюпив голову. Але в Демида ту ж мить в голові одна думка. Він ухопив три рухомі літери і поставив їх до читання.

–  А гляньте сюди, Андрію, які це букви?

–  Ес, о, ен,- одмовив Андрій.

–  Ось слухайте ж сюди: це вони тільки так звуться - ес, о ен, а як читати, то вимовляти їх треба так: ес треба вимовляти с, це - о, а ен треба вимовляти н'. Розібрали?

Андрій мовчав: він не розібрав. Демид вияснив ще раз.

– Цебто в кожної букви є своє ім'я?
– блиснувши очима, спитавсь Андрій.

–  Еге ж, еге!
– відказав Демид.- Але як читати, то ім'я не треба казати, а треба вимовляти так: с', а оце о, а оце н'. Вимовте так!

–  Сс... оо... нн...

–  Ну?

–  Сс... оо... ссе... сон?

–  Еге, сон.

–  Той, що сниться?

–  Хоч і той.

–  То це я й прочитав?

–  Авжеж!

–  Оце й усе?

–  Усе!

–  І кожну книжку читатиму, якщо знатиму, як букви вимовляти?

–  Атож!

–  Кажіть же швидше, як вимовляти!

Демид почав казати, а Андрій з блискучими очима, увесь випроставшись, проказував за їм.

–  Ще, ще прокажіть!
– попрохав він, як Демид скінчив уперше.

Демид проказав.

–  А нуте, тепер складіть що!

Демид склав одно, друге коротке слово.

Андрій прочитував.

–  Ще! Довге слово!
– У Андрія горіли очі, спинялося в горлі дихання.

Демид склав: сорочка.

Андрій подумав і сказав:

–  Сорочка! сорочка! сорочка!
– він трохи не танцював.- І оце все?

–  Все!

Важко дихаючи, Андрій сів на своє місце.

–  А я ж думав!..

За три дні Андрій одвик од бе, ве і хоч не швидко, ледве тягнучи, а читав. Зате далеко важче було йому писання неодмінно хотів навчитися писати, а його зашкарублі на кій праці руки не слухались очей та голови і зовсім не туди, куди треба, вели писало. Воно стрибало в Андрія туди й сюди по таблиці. Але ж у парубка був не самий розум, а й терпіння. Він упрохавсь у Демида ночувати в школі і ввесь час до вчиття і після вчиття сидів над писанням, аж поки подужав його трохи.

Тоді заходився читати; читав з запалом і перечитав не саму маленьку шкільну бібліотечку, а багато й Демидових українських книжок. Найбільше вражали його такі книжки, як "Дещо про світ божий". Він не зрозумів її спершу. Демид звелів йому читати при собі і виясняв що треба. Андрій розібрав усе, і світовий лад одразу мов устав у його перед очима.

–  Он воно що!
– скрикнув він, і все обличчя в його засяло.- Як же воно і мудро, і... просто...

Але зненацька якась думка зупинила його.

–  А це не гріх?
– спитався він одразу.

–  Що?

–  Оце все взнавати... Це ж од бога...

–  Ну, то що? От ви зараз сказали, що мудро світ збудовано. А хіба ж може бути гріхом довідуватися про божу премудрість?

–  Ні...- одказав Андрій і замисливсь.

Видко було, що якась нова думка з'явилась у його в голові.

–  То виходить,- почав він не скоро,- що наукою догоджаєш богові, бо взнаєш його та прославляєш.

Хлопець знову замислився, а згодом сказав:

–  Це правда. То я нічого про бога не тямив, а тепер мені бог такий... такий!..

Андрій схопився з місця, очі в його занялися, але в не міг висловити свого почування. Він зітхнув і знов сів.

–  Ні, я не вмію сказати цього,- промовив він стиха.
– Тільки бог такий мені тепер великий!..

Він знову замислився.

–  Так он воно що!
– промовив згодом.- Наука ба яка! Ні, я тепер нікому не пойму віри, як хто мені брехатиме на науку!

А тим часом якось непомітно наблизилась і весна. Школярі з школи порозбігалися на весняну роботу, та й Демидові було ніколи вчити. Демид потроху робився справжнім господарем, не цураючись простої хліборобської роботи. Селянин спершу дивувалися тому, але як часом хто з їх питався про це то Демид казав, що служити не хоче,- лучче йому на своїй землі робити, ніж наймитувати; надто ж на тіло здоровіше, коли чоловік робить просту роботу.