– Я приголомшую її, – казав він до себе, – приголомшую собою. Вона така розумна й тактовна. Цим і пояснюється її непевність та побоювання розповідати мені про свої справи, незначні, буденні, звичайні.

Дійшовши такого висновку, Вільчур намагався винагородити дружині цю несправедливість. Він приділяв щонайбільшу увагу домашнім справам, переймався її вбранням, парфумами, і до кожного Беатиного слова, яке стосувалося товариського життя чи облаштування дитячої кімнати прислухався так, немовби йшлося про дійсно важливі речі.

Бо вони й були для нього важливими, важливими понад усе, позаяк Вільчур вірив у те, що щастя слід дбайливо плекати, позаяк він розумів, що ці рідкісні години, коли він не працював і міг присвятити час Беаті, треба наповнювати якнайглибшим змістом, якнайбільшою ніжністю…

Автомобіль зупинився біля прегарної білої вілли, безсумнівно найкращої на Бузковій алеї й однієї з найкращих у Варшаві.

Професор Вільчур вийшов, не чекаючи, коли шофер відчинить двері, прийняв від нього коробку з хутром, швиденько перебіг тротуаром і доріжкою, власним ключем відчинив двері, а тоді зачинив їх якомога тихіше. Хотів зробити Беаті несподіванку, як запланував собі це ще годину тому, коли стояв, схилившись над відкритою грудною кліткою пацієнта й роздивлявся сплетіння аорт і вен.

Проте в холі побачив Броніслава й стару служницю Міхалову. Вочевидь Беата була невдоволена його запізненням, бо слуги здавалися заклопотаними і явно чекали на господаря. Професорові це зіпсувало б усі плани, тож він махнув рукою, наказуючи їм іти геть.

Та незважаючи на це, Броніслав озвався:

– Пане професоре…

– Цить! – урвав його Вільчур і насупившись, додав пошепки: «Візьми пальто!»

Слуга знову хотів щось сказати, проте тільки ворухнув губами й допоміг професорові зняти пальто.

Вільчур швиденько відкрив коробку, вийняв звідти прегарне пальто із чорного лискучого хутра з довгим шовковистим ворсом, накинув його собі на плечі, на голову нап’яв капелюшок із двома кумедними хвостиками, сунув руку в муфточку й із щасливою усмішкою глянув на себе в дзеркало: видовище було справді неймовірно смішне.

Зиркнув на слуг, щоб переконатися, яке справляє враження, та погляди лакея й служниці здавалися переляканими.

«Ото ще бовдури», – подумав Рафал.

– Пане професоре… – почав знову Броніслав, а Міхалова затупцяла на місці.

– Мовчіть, хай вам грець, – прошепотів він, оминаючи їх і відчиняючи двері до вітальні.

Він сподівався знайти Беату з малою в рожевій кімнаті або в будуарі.

Проминув спальню, будуар, дитячу. Нікого. Повернувся й зазирнув до кабінету. Тут теж було порожньо. У їдальні, на заквітчаному столі, де блищали визолочена порцеляна та кришталь, стояли два прибори. Маріоля з міс Толрід обідали удвох раніше. У відчинених дверях до буфетної стояла покоївка, очі мала почервонілі, обличчя заплакане.

– Де пані? – занепокоєно запитав Вільчур.

Замість відповіді дівчина розридалася.

– Що таке? Що трапилося?! – вигукнув він, уже на повен голос. Передчуття якогось лиха стиснуло йому горло.

Служниця й Броніслав навшпиньках увійшли до їдальні й мовчки стали під стіною. Вільчур перелякано глянув на них і вже в розпачі закричав:

– Де пані?!

І раптом погляд його спинився на столі. Поруч із його прибором, біля високого кришталевого келиха лежав лист. Блакитний конверт із посрібленими краями.

Серце раптово стиснулося, у голові зашуміло. Він ще нічого не розумів, нічого не знав. Простягнув руку й узяв листа, який видався йому штивним і мовби неживим. Якусь мить потримав у руках. На адресованому йому конверті упізнав Беатин почерк, великі гострі літери.

Відкрив і почав читати:

«Дорогий Рафале! Не знаю, чи зможеш ти коли-небудь пробачити мені те, що я йду від тебе…»

Слова затанцювали, завирували перед очима. У легенях забракло повітря, на лобі виступили краплини поту.

– Де вона? – здушено скрикнув він. – Де вона?!

І роззирнувся довкола.

– Пані поїхала з панночкою, – тихо мовила служниця.

– Брешеш! – гаркнув Вільчур. – Неправда!

– Я сам викликав таксі, – якнайчемніше підтвердив Броніслав, а тоді, помовчавши, додав: «І валізки виніс. Дві валізки…»

Професор, похитуючись, вийшов до сусіднього кабінету, зачинив за собою двері й обперся об них. Спробував прочитати далі листа, але минуло чимало часу, перш ніж він збагнув його зміст.