І знову наповнив склянки.

– Пий, – повторив він, тицьнувши склянку Вільчурові до рук. – Гей-но, Дрожджику, давай наступну!

Господар зліз зі свого ліжка в ніші й приніс пляшку, а тоді згасив світло. Воно більше не було потрібне. Крізь вікно із брудного подвір’я зазирав похмурий і дощовий, але таки день. Компанія з кутка, покинувши сонного товариша, висипала на вулицю.

* Прокляття! ( франц .).

Обедзінський обперся на лікті й у п’яній задумі говорив:

– Отак воно буває із жінками… Одна присмокчеться до тебе й усю кров вип’є, інша обдере з усього, що маєш, третя на кожному кроці ошукує, або й така трапиться, що затягне в сірятину, у буденне болото… Прання, прибирання, пелюшки й таке інше… От і все життя… Але це неправда, усе від чоловіка залежить. Який він сам! Комусь буде мов з гуски вода, інший підстрибне, мов підстрелений кіт, запищить і здохне, а от такий як ти, amigo?.. Ти, певне, мужній. Як велике дерево. Якщо з тебе здерти кору, ти обростеш новою, якщо обрізати гілки – виросли б нові… Але тут тебе видерли з коренем із землі… І жбурнули в пустелю…

Вільчур нахилився до нього й пробурмотів:

– Із корінням… це правда…

– От бачиш. І сила не допоможе, коли опертися немає на що. Земля розкисла, розійшлася, перестала існувати. Ще Архімед був сказав… Що ж він таке сказав… Зрештою, грець із ним… Ага!.. Про що це я говорив? Про корені! Найдужчі корені нічого не допоможуть, якщо вхопитися нема за що. От! Хай йому абищо… таке життя…

Язик йому заплітався дедалі дужче. Нарешті він хитнувся, обперся об стіну й заснув.

У залишках Вільчурової свідомості крутилася думка:

«Як дерево, видерте з корінням… Як дерево…»

Він, мабуть, спав недовго бо, відчувши безцеремонні штурхани, насилу розплющив очі й заточився. Алкоголь ще не встиг вивітритися. На столі знову стояла горілка, а крім нічного супутника за столом було ще трійко незнайомців. Професор Вільчур ледве зміг збагнути, де він перебуває і спогад про Беату озвався в ньому раптовим гострим болем. Він схопився і, перекидаючи дорогою стільці, попрямував до дверей.

– Агов, шановний! – гукнув йому господар.

– Що?

– А хто плататиме?.. Рахунок на сорок шість злотих.

Вільчур машинально дістав з кишені гаманець і простягнув йому банкноту.

– Ну й грошви в нього! Ф’ю, ф’ю, – стиха присвиснув один із волоцюг.

– Стули пельку, – гаркнув другий.

– Дрожджику! – загукав третій. – Чого фраєра стругаєш? Віддай клієнтові решту! Диви-но, який!

Господар зміряв його ненависним поглядом, відлічив решту й простягнув Вільчурові.

– А ти, шибенику, – буркнув лише, – пильнуй себе.

Вільчур не звернув на те щонайменшої уваги й вийшов

на вулицю. Падав густий мокрий сніг, проте дорога й тротуари залишалися чорними, бо він миттєво танув. Посеред дороги їхали вантажівки з вугіллям.

– Покинула мене… покинула… – повторював Вільчур. Він ішов куди очі світять і похитувався. – Як дерево з видертим корінням…

– Ви на Грохув, шановний пане? – почув поруч чийсь голос. – То, може, краще обійти Равську. Менше грязюки.

Професор упізнав одного з тих, що були в генделику.

– Мені байдуже, – махнув рукою професор.

– То й добре. Мені по дорозі. Підемо разом. Усе-таки веселіше. А вас якісь клопоти спіткали?

Вільчур не відповів.

– Зрозуміло. А я вам скажу, що від клопотів лише одне допомагає: залити горе на амінь. Звісно, не в такій дірі, як у того Дрожджика, пройдисвіта, що ковбасу клієнтам зі стрихніном продає. Але тутечки недалеко, на Равській вулиці, є порядна кнайпа, усе як треба. І розважитися можна, офіціантки гостей обслуговують. А ціна така сама.

Знову йшли мовчки. Супутник, значно нижчий і худорлявіший за Вільчура, узяв його під руку й раз по раз задирав голову, аби зиркнути на професора з-під дашка своєї кепки. Вони проминули кілька перехресть, коли п’яничка потягнув Вільчура вбік.

– Ну, то як, зайдемо, га?.. Найліпше залити. То вже осьдечки. По одній.

– Гаразд, – погодився Вільчур і обоє увійшли до генделика.

Перший ковток не приніс полегшення. Навпаки, немовби протверезив затьмарений розум, проте вже наступні чарки зробили своє.