– Був я у цього знахаря, – озвався Павлицький. – Сказав йому правду й порадив, аби він вчасно зупинився із цією своєю практикою.

– А це правда, – запитала Камілька, – що в нього стільки пацієнтів?

– Стільки? – засміявся доктор. – Якби в мене була десята частина того, якби…

Він не договорив і прикусив губу.

Мати швидко, дуже швидко заговорила про кицьку Басю, яка десь поділася, про те, що в середу іменини в Козлицьких, про священникову корову, котра дає на диво багато молока.

Проте Павлицький цього не чув. Щось у ньому закипало, кров шумувала в скронях. Він раптом рвучко відштовхнув від себе недопиту склянку чаю і схопився на ноги.

– А знаєте, чому в нього більше пацієнтів? – вигукнув він. – Знаєте?..

Зустрівся з їхніми переляканими очима, проте вже не міг зупинитися.

– Бо він уміє лікувати, а я не вмію!

– Юреку! – зойкнула мати.

– Так! Так! Не вмію!

– Що ти таке кажеш?

– Пам’ятаєте того мельничука, що ноги мав поламані? Пам’ятаєте?.. Так-от я йому погано їх поскладав. Авжеж, погано. Я не зміг цього зробити, а цей знахар зробив!

Батько поклав йому руку на плече.

– Заспокойся, Юреку. Це твоїх вмінь жодним чином не применшує. Ти не хірург, а терапевт, і не зобов’язаний розумітися на… чужій спеціальності.

Доктор Павлицький засміявся.

– Звичайно! Звичайно! Я не хірург! Але цей знахар теж ні, хай йому дідько. Він селюк! Звичайнісінький наймит у мельника! Та з мене годі! Мені однаково! Я не дам себе заморити голодом! От побачите! Побачите, що і я вмію боротися!

І вийшов, грюкнувши дверима.

У містечку Радолишки, там, де вузенька вуличка, що носить імення Наполеона, збігає до Другої Ринкової площі, названої площею Незалежності, стоїть двоповерховий будиночок із червоної цегли, а в ньому на першому поверсі розташовані чотири крамнички. Найбільша з них і найкраща, наріжна – власність пані Михалини Шкопкової. У крамничці можна купити канцелярські товари, поштові й гербові марки, нитки, стрічки, ґудзики, словом, галантерею, а також тютюн та цигарки.

Щоразу, приходячи до Радолишок, Антоній Косиба саме в крамничці пані Шкопкової купував тютюн, цигаркові гільзи й сірники, а ще шовкові нитки.

Сама пані Шкопкова рідко бувала в крамниці. Найчастіше в четвер, бо то ж базарний день. Зазвичай удома в неї було повно роботи із чотирма дітьми й чималим господарством. У крамниці їй допомагала молода дівчина, сирота, що за кімнату, харчі й десять злотих на місяць виконувала обов’язки продавчині чесно й сумлінно.

Пані Шкопкова була здатна оцінити й інші її преваги, передусім те, що Марисю любили покупці. Любили, бо вона з кожним була ввічлива, усміхнена, щира, до того ж, дівчина була вродлива. Ніде правди діти, не один покупець навмисне заходив до крамниці пані Шкопкової, аби погомоніти з Марисею, пожартувати й позалицятися до неї. Пан провізор з аптеки, секретар гміни, ксьондзів небіж, тутешні поміщики, інженери з фабрики – жоден не проминув нагоди, аби заскочити по пачку цигарок чи листівки.

– А ти, Маринько, дивись, – казала пані Шкопкова. – На першого-ліпшого чи там на жонатого уваги не звертай, та вже як трапиться відповідний мужчина, що тебе вподобає, ти з ним балакай мудро. За такого й заміж можна вийти.

Марися сміялася.

– У мене ще є час.

– Часу нам, жінкам, у цих справах завжди мало. А тобі вже, певне, невдовзі двадцять мине. От і час! Я у твоєму віці вже трирічного сина мала. От лише ким-небудь не переймайся та й зависоко не злітай, бо попечешся. Я тобі напевне кажу! Приміром, отим паничем на мотоциклі! їздити він їздить, але женитися з тобою навіть не подумає. Я таких добре знаю! Знаю! Очі закотить, за ручку вхопить, позітхає, а потім… гріх тяжкий! Не шукай собі лиха.

– Та що це ви таке кажете! – сміялася Марися. – Мені й на думку таке не спадало.

– Ну, ну! Його батько – великий пан. Власник маєтку й фабрики. Сина з якоюсь графинею оженить. Ти це пам’ятай.

– Звичайно. Я ж нічого. Чого це ви про нього? Якщо вже хтось із клієнтів мені й подобається, – пожартувала вона, – то це той старий знахар із млина.

І це була правда. Марися справді любила Антонія Коси- бу. Передусім її цікавило його вміння. У містечку про нього різні дива розповідали. Подейкували, що до кого він торкнеться, хоч би й до помираючого, то зцілює, а душу дияволу продав. Іще дехто розповідав, що такою силою його Матір Божа Остробрамська наділила; балакали, що він задурно лікує, і навіть знає такі трави, що досить випити, аби покохати того, хто їх дав.

А він завжди був такий сумний, мовчазний, і мав такі добрі очі.

Та й поводився по-іншому, не так, як інші прості люди. Не плював на підлогу, не лаявся, не перебирав товару. Приходив, знімав шапку, говорив коротко, чого йому треба, платив, казав:

– Спасибі, панночко, – та й виходив.

Так було до одного березневого дня. Знахар зайшов до у крамниці, коли почалася злива.

Глянув у вікно й запитав:

– Чи можна, панночко, тут перечекати, доки дощ не мине…

– Та звичайно, звичайно. Сідайте, будь ласка.