У тій околиці було кілька знахарів. У Пічках, у графа Зантофта, старий вівчар умів замовляннями вилікувати бешиху й зубний біль, та й на інших хворобах теж знався. Одна баба, Белякова з Нової Оселі, знала засіб від лишаю й на легкі пологи; церковний сторож у Радолишках позбавляв від глистів і вмів зарадити при кровотечах. Але всі вони наказували промовляти якісь молитви чи таємничі закляття, робили над хворим якісь знаки або давали їм амулети.

А цей новий знахар, Антоній із млина, нічого такого не робив. Порозпитує, подивиться, помацає, тоді походить, мов навіжений, по хаті, потираючи лоба, очі догори зведе, а тоді відразу каже, як недугу лікувати.

В околиці довго сперечалися, котрий знахар краще лікує. Та в одному безперечно Антоній Косиба був ліпшим за інших: він не брав грошей. Коли хворий приносив грудку масла, курку, торбинку бобів, сувій домотканого полотна чи лантух вовни, він це приймав, коротко дякуючи у відповідь, та якщо не приносили – лікував так само. Іноді біднішим роздавав щось, а решта потрапляла до Мельникової комори. Сам Антоній потребував небагато: от, аби вистачило грошей на куриво, пару юхтових чобіт і сяку-таку одежину. Та на це ставало його заробітку в млині, бо роботу він не покинув, хоча Прокіп з удячності за сина й з огляду на те, що Антоній їм віддавав, сам переконував його відмовитися від праці.

Тим часом кількість пацієнтів зростала. Траплялися й такі дні, коли Антоній не міг навіть години виділити для роботи. Біля його прибудови стояв десяток возів з тяжко хворими. Ті, що мали сили, приходили пішки, хіба що прибували здалеку, бо й таких не бракувало.

У комірчині, у сінях і в самій хаті в кутках виростали цілі гори подарунків, бо матінка Агата погоджувалася тепер

брати лише харчі, а полотно, вовна, льон, баранячі й телячі шкури, пір’я й передусім лікувальні трави, єдине, що дуже охоче завжди брав Антоній, лежали купами.

– Ну й мотлоху тут у тебе, справжній тобі хлів, – казала широкостегна Зоня, взявши руки в боки, – а добра різного, мов у жида за піччю. Як хочеш, то я приберу… Підлогу теж добряче вимити треба…

– Нехай, – махав рукою той. – Мені й так добре.

– Вікна добре було б помити, – додавала Зоня.

– Обійдеться й так.

– Чоловік без догляду – як город без плоту.

Антоній мовчав, сподіваючись, що коли не озиватиметься, то Зоня, як завжди, постоїть, постоїть, а тоді забереться й піде. Він на неї навіть не сердився, бо любив за добру вдачу, але волів бути сам.

Та цього разу Зоня не поступалася.

– Ти, Антонію, чоловік хазяйновитий. Тільки не вмієш своєї користі допильнувати. Ге-ге, ти б міг так забагатіти, якби хотів. Стільки люду до тебе приходить. Хворим допомагати, це, звісно, християнська справа, коли хто бідний, то й задурно можна, але в мене аж усередині все переверталося, що з такого багатія, як Дулейко з Бервінтів ти лише кожушок узяв. Та він би корову тобі дав, якби ти лише сказав. Міг би великі гроші заробляти.

– Не треба мені грошей, – знизав він плечима. – Я ж не голодую, а збирати не маю для кого.

– А це вже ти сам винен.

– Чого це?

– Що не маєш для кого. Тобі жінка потрібна. І діти.

– Я вже старий, – ухильно буркнув Антоній.

Зоня засміялася.

– Так-таки й старий. Не одна б за тебе пішла.

– Обійдеться.

– Я й сама пішла б. Правду кажу. Пішла б.

Антоній швиденько відвернувся від неї й пробурмотів:

– Ти ці дурниці облиш.

– А чого дурниці? Не бійся. Місяця не минає, щоб до мене хтось не посватався. Не така я вже й погана, хоч і вдова. Минулої неділі ти сам бачив, приїздили з Віцкунів старий Баран і садівник Сивек. Хотіли мене висватати за молодого Мищонека. А я не погодилася, хоча він і молодший за мене, і волоку* землі в спадок від батька отримає. А я не хочу. Не такого мені треба чоловіка. А за тебе піду, тільки скажи. І знай, що сам Прокіп був би цьому радий…

– Не мені женитися, Зоню…

– Хіба я тобі не подобаюся?

– Що там подобатися… Ніхто мені не до вподоби, бо я не оженюся.

– А це чому?

– Та от так.

– Баби тобі треба. Хіба ж ні?

– Та ні.

– А щоб же тебе холера вхопила! – вибухнула несподівано Зоня. – Бодай ти на горі стояв, а сонця не бачив! Щоб тебе трясця мордувала! Бодай ти у воді сидів і пити хотів! Чи бач? Такий неприступний? Такий затятий? Добре, добре! Я тобі цього не подарую! Тьху!

І вибігла, почервоніла від гніву, грюкнувши дверима. Проте наступного дня гніву в ній більше не було. Зоня знову дбайливо досипала йому юшки, наливала міцнішого, ніж іншим, чаю й вишкіряла в усмішці рівні білі зуби.

Ніхто з мельникової родини, крім Зоні, не зазирав до Антонієвої прибудови. За винятком малої Наталки. Дівчинка ладна була сидіти тут удень і вночі, якби тільки могла. Вона дуже звикла до Антонія.

Одного дня сказала йому:

– Тітка Зоня чимраз більше чепуриться. Учора на ярмарку червону блузку купила. І мило запахуще. І черевички на таких високих підборах…

* Волока – ділянка землі, що дорівнювала приблизно 16,8 га

{прим. пер.).