– Кільканадцятеро. У цілому повіті їх не менше, ніж кількадесят. Це справлене лихо.

– Чим ви це пояснюєте?

– Людським невіглаством.

– А смертність серед населення висока?

– Дуже висока.

– Чи викликали вас у випадках, коли смерть наставала внаслідок дій знахарів?

– Дуже часто. У документах справи є копія мого звернення до влади, де я подаю цифри. Я особисто занотував сімдесят два випадки протягом двох років. У цілому повіті, згідно даних лікарів, дії знахарів спричинилися до смерті понад двохсот осіб.

Тепер до свідка звернувся адвокат:

– Ви щойно сказали, що вас дуже часто викликали до жертв знахарів?

– Саме так.

– Скільки разів ви зіштовхувалися із жертвами Антонія Косиби?

– Не пригадую.

– Он як. А ви пригадуєте бодай один такий випадок?

– Ні.

– Дуже дивно. Косиба лікував зовсім близько від Радолишок, лікував у жахливих санітарних умовах, користувався найпримітивнішими знаряддями для операцій, та попри це ви не чули про жоден випадок смерті з його вини? А може, чули?

– Ні, – подумавши, відповів лікар.

– Чим це можна пояснити? Тим, що в Косиби було мало пацієнтів?

– Я не рахував його пацієнтів.

– Ви помиляєтеся, пане докторе. У ваших свідченнях у першій інстанції ви стверджуєте, що вели підрахунки. Прошу вас, ваша честь, прочитати цей уривок зі свідчень. Том другий, сторінка тридцять шоста, абзац перший.

Головуючий скривився.

– Це не важливо для справи.

– Я хочу продемонструвати, що в Косиби було до двадцяти пацієнтів щодня за підрахунками доктора Павлицького.

Вказаний уривок зачитали, потому адвокат знову звернувся до свідка:

– На питання пана прокурора ви заявили, що тричі бували в хаті Косиби, причому один раз за викликом?

– Саме так.

– Навіщо вас викликали?

– Після катастрофи на мотоциклі до двох тяжко поранених.

– Хто вас викликав?

– Такий собі Войдилло, пізніше я довідався, що саме він і був винуватцем катастрофи.

– А хто наказав йому вас викликати?

– Здається, що Косиба.

– Ви не пригадуєте, пане докторе, чим пояснював Косиба те, що вас викликав?

– Звичайно, пригадую. Було двоє важко поранених, і він стверджував, що сам не впорається.

– Він благав вас урятувати поранену дівчину?

– Так, але я визначив її стан як безнадійний. Зробив лише укол для зміцнення серця.

– А Косиба просив у вас дозволу скористатися вашими хірургічними інструментами, щоб прооперувати поранену?

– Звичайно, але жоден лікар на моєму місці не виконав би такого прохання.

– І жоден лікар не прооперував би помираючу дівчину лише тому, що побіжний огляд дозволив йому припустити, що операція не врятує хвору?

Доктор Павлицький почервонів.

– Ви не маєте права мене ображати!

– Питання відхилено, – сказав голова.

Адвокат кивнув головою.

– Що примусило вас подумати, що стан хворої безнадійний?

– Це був перелом основи черепа! Пульс практично не прослуховувався.

– А вам відомо, що знахар Косиба провів цю операцію й урятував пацієнтку?

– Так.

– Чим це можна пояснити?

Лікар знизав плечима.

– Це найдивовижніший випадок у моїй практиці. Гадаю, що все це просто дивний збіг обставин.

– Коли ви приїхали до млина, знахар повідомив вам свій діагноз?

– Так.

– І він збігався з вашим?

– Так.

– Тоді чи не здається вам дивним, що Антоній Косиба, поставивши правильний діагноз і вдало провівши надзвичайно небезпечну операцію, продемонстрував великий хірургічний талант?

Лікар завагався.

– Звичайно. Мушу зізнатися, що в багатьох випадках мене це примушувало замислитися.

– Дякую. У мене немає більше запитань, – кивнув адвокат і, усміхнувшись, глянув на прокурора.

По черзі прочитали зізнання кількох свідків обвинувачення з попереднього слухання справи, а тоді один за одним виходили свідки, викликані захистом. Свідчив старий мельник, його син, подружжя Чинських і, нарешті, ціла вервечка колишніх пацієнтів Антонія Косиби.

їхні свідчення були майже однаковими: я захворів, мені загрожувало каліцтво, він мене врятував, про платню за лікування мови не було. Дехто розповів, що сам отримав від знахаря те чи се, і що усі довкола знали про його безкорисливість. Засвідчив це і пан Чинський, від якого Косиба не захотів прийняти сто злотих, хоча для нього це було значною сумою, і він цілком на неї заслужив.