Знахар знущально засміявся.

– Не існує жодної. Людська?.. Ви бачите мене тут, засудженого на три роки. А щодо абсолютної? Напевне, ви розумом ніяк не перевірите її існування. Не в розумі треба її шукати, а в почуттях, у сумлінні. А якщо хтось у цьому сумлінні знайде лише кривду, якщо відкриє, що все його життя – то суцільна кривда, то де ж у цьому абсолютна справедливість? Кара приходить за провини. Тільки кривда – незаслужена!

Очі йому блищали, грубі пальці рук нервово стиснулися. Адвокат помовчав, а тоді несподівано спитав:

– Яка у вас освіта?

– У мене немає жодної освіти.

– У ваших документах зазначено, що ви скінчили два класи народної школи в Каліському повіті. Але ви говорите як освічена людина.

Знахар підвівся.

– Життя людині різні думки підказує… Я можу вже йти?

– Зараз, хвилиночку. То чому ви не бажаєте поговорити зі мною відверто?

– Немає про що говорити.

– Як хочете. Примусити вас я не можу. А тепер… може, ви чогось потребуєте? Теплої білизни, може, книжок?

– Нічого мені не треба, – підкреслено відказав знахар, – а якщо й треба, то лише щоб люди мене залишили в спокої.

Адвокат примирливо посміхнувся й простягнув йому РУКУ-

– Ну, гаразд. До побачення, пане Косибо.

Вийшовши з в’язниці, адвокат Корчинський мав уже два рішення: треба було поїхати до Радолишок, до млина, об’їхати навколишні селі, розшукати свідків, колишніх знахаревих пацієнтів, і пізніше викликати їх до суду на розгляд апеляції.

«При нагоді заїду до Людвикова на день чи два, – подумав він, – а цю справу перетворю на сенсацію, і якщо її не виграю, то виявиться, що я нікчема».

Корчинський був молодим адвокатом, проте природжені здібності, працьовитість, ґрунтовні знання юриспруденції і зв’язки в середовищі швидко просували його, амбіції ж примушували пнутися догори, щоб вирізнитися не лише серед тутешніх адвокатів, а й здобути ім’я, відоме в усій країні.

За справу Антонія Косиби він узявся не лише через дружбу з Лешеком Чинським, не лише через добрячий гонорар, від якого він не міг відмовитися, та головним чином і передусім через те, що сама справа дуже його цікавила, і він відчував у ній ті ефекти, які надають певним процесам особливого розголосу, а захисникові в разі успіху приносять славу.

А позаяк узявшись до справи, він ніколи ні про що не забував, то вже назавтра подався до Радолишок. Два дні він їздив околицями, докладно розпитував людей, збирав матеріали. Тому відвідини в Чинських були короткими.

Його радо зустріли. Гості, що прибули на свята, уже роз’їхалися, і вдома були тільки Чинські, Лешек і Марися.

Корчинський докладно розповів, що йому вдалося зібрати, і радісно потирав руки.

– Я дуже зміцнив свої позиції. Побачите, коли я викочу всі свої гармати й відкрию вогонь, звинувачення перетворяться на згарище й руїни. Адже цей Косиба – прекрасний лікар! Жодного смертельного випадку, а тих, що він вилікував, я можу продемонструвати в суді кількадесятьох! Із них чи не половина таких, що не лише не платили йому за лікування, а ще й від нього отримали допомогу. Отож, мотив отримання зиску відпадає! От побачите! Та особливо я підкреслюватиму його надзвичайні вміння. І тому в мене виникала певна ідея.

– Яка саме? – поцікавився Лешек.

– Так от, усі свідки, а передусім ти й твоя чарівна наречена, мусять приїхати до міста напередодні розгляду. Не знаю, чи суд погодиться на моє прохання й викличе експертів. Отож у запасі в мене є дещо не менш потужне, якщо не потужніше! Мені спало на думку, щоб якийсь знаменитий хірург обстежив усіх пацієнтів перед розглядом справи. Звісно, це має бути таке світило, що коли він постане в суді як свідок захисту, суд муситиме визнати його думку авторитетною. Але це має бути зірка в хірургії!

Пані Чинська кивнула.

– Такий у Польщі лише один. Професор Добранецький з Варшави.

– Саме так, пані! – сплеснув руками адвокат.

– Ну, це було неважко, – засміявся пан Чинський. – Гадаю, складніше буде переконати Добранецького приїхати.

– Якщо йдеться про гонорар, – утрутився Лешек, – то нехай це тебе не стримує, Вацеку.

– Ну, гонорар тут теж буде немалий, – засміявся Корчинський, – але в мене є й інші способи. Дружина Добранецького – кузина моєї дружини. Якось я це влаштую! Мушу влаштувати, бо мушу виграти цю справу.

Марися усміхнулася до нього.

– Я така вдячна вам за цю завзятість і за підтримку. Ви й не уявляєте, наскільки я прив’язана до цієї найкращої на світі людини, як люблю його. Ви й не знаєте, яке в нього серце.

– Цього я не знаю, але вірю вам на слово. А от мене він здивував своєю інтелігентністю. Косиба говорить як освічена людина, він геть не пасує до своєї зовнішності, ані до незакінченої народної школи, ані до наймитування в млині чи знахарства.

– От бачиш! – вигукнула Марися, звертаючись до Лешека.