Того дня, коли за дорученням Радянського уряду Народний комісаріат закордонних справ СРСР указав в обуреному листі послові США, що «протягом двох тижнів за спиною Радянського Союзу, який несе на собі основну вагу війни проти Німеччини, провадяться переговори між представниками німецького військового командування, з одного боку, і представниками англійського та американського командування — з другого», — того дня Вайс уже знову був у Берліні. Він не знав про цю ноту, як не знав і про зміст тих документів, фотокопії яких майже регулярно відсилав у Центр. І перебування у Швейцарії він згадував потім, як один із найбільш нудних і сірих періодів свого життя.

У Берліні Йоганн несподівано зустрівся з Хакке — колишнім радистом «штабу Валі». Хакке був у гестапівській формі. Він розповів Йоганнові, що вночі на 23 листопада 1943 року, коли розбомбили будинок гестапо в Берліні, на Принц-Альбрехтштрасе, 8, він опинився там на третьому поверсі, де був розташований особистий штаб Гіммлера, і тільки чудом лишився цілий.

На знак особливої прихильності до Вайса, бо той свого часу виручив його, Хакке сказав довірче:

— Під час бомбування всі дбали тільки про те, як врятувати свою шкуру. Горіли дуже важливі документи, але про них ніхто й не подумав.

— А ви? — спитав Вайс.

Хакке хитро підморгнув:

— Після того як мене тоді всі зрадили, я пішов на службу безпеки. І тієї страшної ночі дещо зробив, щоб забезпечити надалі свою особисту долю. — Сказав злісно: — Тепер багато хто от де в мене! — І показав стиснутий кулак.

Вайс, удаючи, ніби не розуміє натяку Хакке, промовив схвально:

— Звичайно, тепер, коли ви працюєте в гестапо, ніхто і ніщо не може вам загрожувати.

— Ясно, — погодився Хакке і зразу ж запросив Вайса зайти до нього додому.

З усього видно було: тут, у Берліні, Хакке зумів про себе подбати. В його кімнаті було повно дорогих речей. Біля дивана, накритого пухнастим килимом, Йоганн помітив вогнетривку шафу. Вона чогось не стояла, а лежала на підлозі, вниз дверцятами, прикрита килимом, що спускався з дивана.

Виходячи, Вайс записав адресу й номер телефону Хакке. Про себе він сказав, що приїхав у Берлін на короткий час у відрядження.

Увечері Йоганн через тайник сповістив Зубова про адресу Хакке й рекомендував йому поцікавитися змістом вогнетривкої шафи, якщо будинок, де той живе, зазнає бомбардування і така можливість з'явиться.

За кілька днів Йоганн подзвонив Хакке по телефону.

Той аж загорлав від захоплення, що Вайс знову згадав про нього. І наполіг на тому, щоб Йоганн зразу ж приїхав до нього.

— Купа розкішних новин! — кричав Хакке в трубку. — Прошу вас, приїздіть негайно! — Було чути, як, стоячи біля телефону, він тупав ногою від нетерпіння.

Радянська Армія вела потужний наступ на території рейху. І в такий час раптом тріумфуючий націст — на це унікальне видовище варто було подивитись.

Хакке зустрів Йоганна в ситцевому фартусі, вдягненому поверх гестапівського мундира.

Він наготував вечерю, виявивши неабиякі кулінарні здібності. На столі стояло кілька пляшок дорогого вина, щойно відкоркованих, — на знак поваги до високого гостя.

Хакке взяв в обидві руки Вайсів кашкет і дбайливо, мов щось дорогоцінне, поклав його на сервант.

Сказав, хитрувато мружачись:

— Недавно ви були обер-лейтенантом, а тепер уже капітан — гауптшарфюрер. А Хакке, він хто? — Показав витягнений мізинець, усміхнувся. — Але знаєте, мій дорогий, що вищий пост має людина, то менше вона знає і бачить. А ми, дрібнота, скрізь і, зустрічаючись, вусиками поворушимо, як мурашня, — і готово, всебічний обмін інформацією. — Промовив поважно — Я знаю подробиці всіх ваших злигоднів і горджусь вашою стійкістю. Наш шеф пан Мюллер сказав, що таких людей, як ви, треба ховати в мармуровому мавзолеї.

— Але чого ж ховати?

— А як же? — здивувався Хакке. — Мюллер мріяв повісити вас, щоб нашкодити Шелленбергові: він його не любить. Та й за що любити? Подумаєш, магістр юридичних наук! Годували його ці науки! З 1934 року — шпик СД у рейнських університетах.

— Непогана практика роботи з інтелігенцією, — сказав Вайс.

— Знаю, — сплеснув руками Хакке. — Знаю! Ви ладні життя віддати за свого шефа. Але, запевняю вас, служба в гестапо має свої особливі переваги.

— Які ж саме? — спитав Вайс.

— У політичній закордонній розвідці багато університетської публіки. А от у гестапо освічена людина — фігура. Вона зуміє не тільки, як ми всі, вибити кулаком мозок, але і вкласти замість мозку підслідчому таке, що той був би радий, коли б його скоріше повісили.

— Не розумію, як саме?

— Ну як же! От, наприклад, штурмфюрер Клейн. Був професором Боннського університету. Освічена людина. Опрацьовували ми одного журналіста. Шкіра клаптями, але нічого, мовчить. Клейн наказав його випустити. Показався той журналіст своїм знайомим у Берліні, всі дізналися, що він на волі, а потім ми тихесенько знову взяли його. І штурмфюрер власноручно написав кілька статей і опублікував за його підписом. Але тільки в нашому дусі. Дізнався журналіст — сам у камері повісився. Оце міна! Але щоб таку міну підкласти, потрібна культура. Тож ви подумайте, — значливо сказав Хакке. Помовчав, додав поважно: — От доктор Лангебен був таємним емісаром Гіммлера у секретних переговорах з Даллесом. А ми, гестапівці, раз — і арештували його, коли він повернувся із Швейцарії в Німеччину. І що ж? Рейхсфюрер не схотів через нього розкривати свої таємні секрети. Повісили. — Зітхнув. — У політичній закордонній розвідці служити — однаково що бліх у вовка вичісувати. А в гестапо зараз колосальні перспективи. — Нахилився, повідомив значущим тоном: — Маю точні відомості: безліч керівних діячів СС залічено тепер у списки учасників змови проти фюрера. А ще більше заведено слідчих справ на найвидатніших функціонерів партії. І їхні імена навіть стали відомі англійцям та американцям. Сам по радіо чув: вихваляли їх союзники за боротьбу з Гітлером.