Тільки зараз Добриня до кінця відчув і зрозумів не розумом, а серцем, що він з іншого, чужого світу, яким для нього була половецька та татарська неволя, повернувся в світ звичний і рідний — додому. Багатьох хлопців і дівчат він не впізнавав — виросли, стали дорослими. Інші постаріли, заросли бородами, але його впізнавали, махали вітально руками або підходили, радо поплескували по плечах, тиснули руки. Це ті, з ким він ще не зустрічався. А з тими, хто приходив допомагати в роботі — в рудку чи в кузню, вітався як з добрими друзями.

Десь у гамірливому натовпі загубилася Ганночка, зникли Василь та Іванко, а він стояв одинаком і радів з того, що своєю нехитрою крутилкою приніс землякам радість.

Раптом він відчув на собі чийсь погляд. Підвів очі — і побачив на протилежному боці кола, серед людей, Милану, зустрівся з її поглядом. І такий біль у ньому вичитав, такий смуток і таку любов, що йому перехопило подих. Вона вже, мабуть, довго так дивилася на нього, бо нічого і нікого побіля себе не помічала, була заглиблена в себе, в свої думки і навіть не чула, як пхикав, простягаючи до мами рученята, маленький Добрик.

На її очах стояли сльози.

У Добрині обірвалося щось у душі. Так ось як кохала і кохає його й досі Миланаї Довгі роки невідомості, коли всі поклали на ньому хрест, не пригасили її почуттів. Ні заміжжя, ні народження сина, ні приналежність до його роду не змогли вбити в ній того кохання, що спалахнуло в її серці п'ять з лишком років тому, а тепер, коли він несподівано з'явився, розгорілося, видно, ще з більшою силою.

Бідна, бідна Миланаї Як же їй важко! Як потрібно стримуватися, щоб у сім'ї не видати себе, своїх почуттів жодним словом, жодним поглядом — перед Василем, перед батьками, перед Іванком та Ганночкою, що має таке пильне око і такий гострий язик, перед ним, зрештою! А тут те почуття прорвалося, і вона з ним нічого не змогла подіяти. Мабуть, дуже вже почувала себе нещасливою у заміжжі, коли не змогла стриматися.

Милана помітила, що він на неї дивиться, і почервоніла, але очей не опустила. Тільки вуста її розкрилися назустріч йому, і з них, здалося Добрині, злетіло одне-єдине слово, що пролунало в його ушах, мов грім: "Доб-рику-у!"

На одну коротку мить він втратив самовладання і аж подався вперед. Якийсь внутрішній вихор ураз розчахнув його нутро, пекучим вогнем струсонув, опалив серце, ударив у голову і потьмарив свідомість.

Як він утримався, щоб не кинутися до неї, не схопити її на руки і не понести на очах у всього народу геть — хоч і світ за очі! Однак утримався, ніби приріс ногами до землі! Стиснув зуби і серце — і так стояв у страшній душевній напрузі, аж поки не затих той вихор, що збурив почуття, і поки не прояснився розум.

І тут він побачив, як до Милани підійшов Василь, щось сказав їй. Жінка здригнулася, мов зігнала з себе примарний сон, враз зів'яла, оглянулася довкола, узяла маленького Добрика за ручку і, ще раз кинувши якийсь благально-розгублений погляд на Добриню, повернулася і вслід за Василем зникла у натовпі.

У Добрининих грудях важко бухкало серце, а в голові гуло. Він поволі приходив до тями. Що з ним сталося? Яка сила закрутила його, мов тріску, і замалим не затягнула у глибокий вир, з якого годі було б вибратися? Як би він дивився у вічі братові? Батькам? Ні, слава Богу, що вихор, налетівши раптово і на якийсь час збаламутивши його душу, так же раптово і щез, як з'явився.

Минулого не воскресити. Хіба для того повернувся він з далеких доріг до отчого дому, щоб принести в нього розлад і горе?

Потім перед його внутрішнім зором зринуло юне личко київської бояришні, зринуло мимоволі, зовсім несподівано. Інколи, правда, він згадував про неї, навіть приміряв подаровану нею сорочку, але сьогодні про дівчину і думки не було — і раптом в його уяві спливло її личко так зримо, ніби вона сама з'явилася перед ним. її темні, з іскринками, оченята сумно заглянули йому в р,ушу, ніби кликали до себе, і він гірко усміхнувся. Ну, навіщо ти думаєш про неї? Навіщо згадуєш? Поглянь на небо — високо? Отак і смердові до боярина — ще вище! Янка — бояришня, дочка другої після князя людини в місті! У самому Києвії Схаменися, парубче! Забудь! Викинь з думок!

Він тихо зітхнув і попростував додому. Над озером стояв людський гомін, чувся дівочий сміх, дитячий вереск. Під полозками санчат дзвінко гримів кришталевий лід. А він ішов поволі, мовчки, і серце його скніло від неясної тривоги і невдоволення. І тільки тоді, коли з-за снігових кучугур виглянули темні стріхи батьківської хижі, прискорив ходу.

Масниця. Радісне праслов'янське свято проводів зими. Цілий тиждень перед Великим постом над Калиновим Кутом стояв смачний дух свіжоспечених млинців, що разом з димом викочувався з широких, виплетених з лози та обмазаних глиною коминів і розносився по всьому селу. Пекли їх у кожній хатині, перекладали сиром, заливали сметаною — і знову ставили в печі, щоб достигли, розімліли, засмажилися. Пригощали ними гостей, а потім самі йшли в гості, щоб поласувати чужими млинцями, що чомусь здавалися смачнішими, ніж удома.

У середу Ганночка з самого ранку почала чепуритися: лугом та сушеним любистком змила голову, одяглася в чисту сорочку, нову плахту і барвисту корсетку. Кілька разів заглянула в цеберце з водою — чи гарна?

— Ти куди? — здивувався Добрикя. — До кого так рано?

— На Широкий Берег — до Лебедів... І тебе запрошували.

— До Лебедів? Хто б же міг там мене запрошувати?

Ганночка грайливо повела очима.

— Є там така. Тільки ти на неї і не глянув, коли вона була на озері, а все не зводив очей з...