Він ухопив Росицю за тонкий стан і, не ждучи бубна і гуслів, закружляв з нею по хатині, сам собі примовляючи:

Молодий молоду

Посадив на льоду —

уставай, молода,

бо студена вода!

Ой, дід-ладо, молоду,

ой, дід-ладо, на льоду!

Уставай, молода,

бо студена вода!

Сміх, вереск, гам. Він теж сміявся, приспівував і далі танцював з Росицею, згадуючи, що давним-давно ось так же весело приспівував цю пісеньку Милані і танцював з нею. Хтозна-коли, ніби минуло ціле життя. А всього ж п'ять років! Та яких! У якому лихові, у яких бувальцях він побував! І що готує для них новий час, нове майбутнє?

Та зараз не до спогадів. Його з Росицею оточили дівчата, теж співали, сміялися, танцювали до упаду, аж поки вибилися із сил і в знемозі не попадали на ослони. Тоді він зняв з шиї колодки і повісив їх на шию Росиці.

— Хай наша господиня знайде цього року собі господаря! — і закружляв з нею по тісній хатині, аж задвигтіла під його ногами глиняна долівка.

А дівчата тут же защебетали:

Ой дівчино-вутко,

виходь заміж хутко

за отого молодого,

що танцює прудко!

Росиця розчервонілася, була гарна й щаслива, її очі сяяли дивним вогнем, виразні бровенята зметнулися над ними, як двійко ластовенят, а відкритий рот жеврів малиново, мов жар, відкриваючи свої пелюстки назустріч парубкові.

Добриня не зводив з неї очей — замилувався, залюбувався її молодою красою, її рухливим пругким станом, що тремтів у його руках, мов гнучка берізка, і забув про все на світі — і про те, що колись пережив, і про грізну небезпеку татарську, і про Милану, і про Янку, і про воєводу Дмитра, який чекав-чекав і, мабуть, уже не міг дочекатися від нього криці. Гей, яка радість розпирала йому груди, яка нестримна молода сила буяла в його тілі! Він був у цю мить щасливий, як не бував ніколи!

Врешті Росиця випручалася з його рук, кинула колодки на припічок і показала рукою на заставлений їжею стіл, біля якого поралася мати.

— Вже все прочахло! До столу! До столу! Розшалілу, розгарячілу молодь двічі запрошувати не довелося: всі були голодні, бо давно минула обідня пора, і з галасом накинулися на млинці, сир та сметану. В одну мить змели все — навіть ложки пооблизували.

— Мало, мало! — загукали парубки. — Поїдемо по селу! Рядженими! Рядженими! Наряджайтесь так, щоб і рідна мати не впізнала!

Знову зчинилася метушня. Парубки вивертали кожухи і шапки, розмальовували обличчя сажею, білою глиною, підперізувалися перевеслами з соломи та сіна. Дівчата ие відставали від хлопців — натирали щоки калиною, квасом, а носи сажею, обмінювалися одягом та й той вивертали, коси заквітчували стрічками. Кузьма дістав з комори ведмежу шкуру, заліз у неї — став як справжній господар лісу. Росиця поверх кожушанки натягла материну білу сорочку, на голову причепила куделю зеленої омели, підв'язалася житнім перевеслом — стала ніби польова русалка-мавка, і тепер її справді ніхто не міг пізнати.

Один Добриня не наряджався, вважаючи, що його і так мало хто в селі знає.

— Поїхали по селу! По селу! Надвор! — залунали голоси.

Всі вивалили з хатини на вулицю. Хтось із парубків миттю під'їхав саньми, в які було запряжено пару гнідих. Дівчата зразу ж вплели їм у гриви червоні стрічки. Добрининому коневі — теж. Треті двоконні сани спорядив Кузьма. Коні лякалися його ведмежої шкури — ставали дибки, хропли, але його міцна рука швидко вгамувала їх. Зате коли дівчата й хлопці всілися на сани і Кузьма вйокнув, коні з місця рвонули навскач.

Добриня їхав позаду, в який раз розглядаючи рідне село. Зачувши звуки бубнів і гуслів, галас і співи молоді, з хат виходили люди, схилялися на плетені з верболозу ворота, дивилися на веселе гульбище.

Калиновий Кут складався з багатьох широко розгалужених родів — Вовків, Лебедів, Сичів, Орлів, Журавлів, Ведмедів, Шульгів, або Сульгів, Рябоволів, Бойків та інших, яких Добриня вже й забув, бо вони вивіялися з його пам'яті.

Сам він належав до роду Сичів. Селилися Сичі біля Рокитного озера. Про Лебедів знав менше — вони займали найдальший куток біля Широкого Берега, а Росицю та її брата Кузьму майже не пам'ятав. Підросла молодь, розквітла. Яка красуня Росиця! А Кузьма по-справжньому молодець — гарна пара для Ганночхи! Аби ж тільки щастя їм!

Добриня не здивувався, коли побачив, як Ганночка, мов коза, першою стрибнула на сани до Кузьми. Видно, й справді кохаються... А от Росиця, заквітчана зеленою омелою, дарма що молода і що люди могли хтозна-ях подумати про неї, не побоялася сісти до нього в сани. Невже він їй так сподобався? І коли вона встигла його запримітити? Невже це його доля, його судьба?

А він? Чи зуміє відповісти їй взаємністю? Чи зуміє забути, вирвати з серця Милану? Мусить! Милана — братова жона, відрізана скиба, про неї треба забути назавжди і навіть не згадувати! Братова жона!.. Але є ще одна істота на світі, про яку він — хочеш не хочеш — та й згадує: Янка! Ось до кого тягнеться його серце! Ось чиї оченята сняться йому в парубоцьких снах!