— Несприятливий час ти обрала, Марусю, адже і «Современник» і «Русское слово» тимчасово припинені.

— Я знала, але що поробиш, мені не було вже кому доручати свої справи. Опанас далеко, Добролюбов помер, Чернишевський сидить.

— А все ж таки, коли ти гадаєш зовсім повернутися? Марія щиро призналася:

— Їй же богу, не знаю.

— Але ж ти поїдеш тепер до Чернігова?

— Аякже, — сказала Марія, хоча знала: до Чернігова вона тепер не поїде. Та як вона про це скаже Пфьолям?

Її виручив сам Пфьоль, коли вони втрьох сиділи за обідом. І знову Соня чомусь наполегливо завела розмову про Чернігів.

— Не радив би я Марії Олександрівні тепер туди їхати, — сказав багатозначно і солідно Олександр Карлович. — Там були арешти, обшуки, взгалі становище непевне, поляки ворушаться, от-от спалахне щось більше, ніж просто незадоволення. Ні, ні. Коли вже Опанас Васильович стільки чекав на вас, хай. потерпить ще трохи, а то як застряне Марія Олександрівна там, а син у Парижі, уявляю, скільки буде хвилювання. Хіба неправда?

— Ваша правда, — зітхнула Марія. Не могла ж вона сказати, що й не думала до Чернігова тепер їхати. А що поляки напередодні рухавки, вона й сама знала краще за них.

* * *

Дівчинкою Сонечка була завжди спокійною, сором'язливою, дуже милою і доброю і майже ніколи не втручалася в чужі справи, що так не схоже на панночок. Марусю вона любила, завжди дивилася на неї трохи знизу вгору, без заздрості, наче так і належало. І тепер, ставши заміжньою дамою, лишилася такою ж милою та доброзичливою.

Вона й раніше ніколи не розпитувала ні про що. Знала — Маруся, як захоче, скаже, а коли не схоче, то так поверне розмову, що тільки ніяково буде за свою цікавість. Та їй не тільки з цікавості, а й з співчуття хотілося знати, як же живе Маруся насправді, що гадає робити. Вона зрозуміла: коли чоловік Олександр Карлович сказав, що тепер небезпечно їхати на Україну — Маруся майже зраділа з цього приводу. Чоловік, як усі самовпевнені солідні чоловіки, цього не помітив. Він був задоволений, що Марія Олександрівна не заперечує, погоджується з його думкою і порадою. Але ж Сонечка, як жінка, підмічала завжди більше нюансів і деталей. З тактовності вона не питала зайвого.

Як тільки приїхала Маруся, майже з другого ж дня стали до неї надходити листи з Парижа. Правда, вона часто показувала листи від сина Богдася, і вдвох вони сміялися над їхньою різномовністю та були зворушені їхньою безпосередністю.

«Люба мамо, поздоровляю тебе з днем народження (так, їй тут виповнилось двадцять дев'ять років!) і обіцяю добре вчитися et d'кtre sage (Бути розумним (франц.) і мені дуже скучно без тебе. Я граю без тебе з Полем і з m. Vachi, і привези мені іцо-небудь до різдва. Я дуже дякую за timbres (Марки (франц.), які ти мені надіслала. Je t'aime de tout mon coeur і обіцяю бути courage et sage (Я люблю тебе від усього серця обіцяю і бути мужнім і розум ним (франц.).

Твій хлопчик Богдась».

— Ну, а як Пассек? — не стерпіла, ніби між іншим, спитала Сонечка. — Застряв також у Парижі?

— Застряв, — комічно зітхнула Марія. — Париж — то вже таке місто... Люди зовсім іншими стають. Ти ж сама там також бувала і ще приїдеш, певне, мрієш?

Отак вона завжди повертала, коли не хотіла відверто говорити. І вже Соня не наважувалася розпитувати про «маленького Пассека», але ж бачила, що листи линуть зливою саме від нього, а не від Богдася.

О, ці листи. Вони не давали спокою Марії. Добре, що вдень було дуже ніколи. Справді, їй треба було якнайшвидше поладнати не тільки доручення Сахновського, а й свої особисті справи.

Насамперед з «Основою». Побачитись з редактором Василем Білозерським. Він так рідко їй писав, вона ніколи до ладу не знала, що він одержав, що друкує з її творів, які гроші вже надіслав, скільки ще надішле. Вона казала: «Скоро я питатиму у місяця, у зірок, у сонця, де Василь Михайлович?»

Василь Михайлович, звичайно, дуже зрадів їй, він ставив її найвище серед усіх українських письменників, але ніколи вона не сподівалася, коли прийшла до них, такої щирої радості його дружини Надії.

Марія принесла їй подарунок, який так обережно везла з-за кордону, — фото Олександра Івановича Герцена. Вона тут же написала на звороті картки: «Вам від мене. М. О.»

— Ви бачили Герцена, — прошепотіла Надія Білозерська. — Ви там зовсім інше життя ведете.

— Але я б не того хотіла, — сказала Марія. — Все ж таки життя на чужині — не справжнє життя.

Василь Михайлович замахав руками. Він був якийсь розгублений, неспокійний, наче прибитий. Весь час здавалося: він хоче в чомусь виправдатися перед нею не за її видавничі справи, тут він робив, що міг, а за справи українського журналу, про'який так гаряче розпитувала Маруся.