— Сидіть поки що там і не рипайтесь. Я не знаю, що там з «Основою» буде, такі утиски з цензурою, такі присікування, такі сперечання між своїми, а тільки ж по почали.

Надія насупилася і, коли чоловік чогось вийшов, сказала Марії:

— Не можна всім догоджати. Тоді якраз усі й будуть незадоволені.

— Але ж справді становище Василя Михайловича тяжке, — для годиться спробувала його захистити Марія. — От же закрили російські журнали. Це ж буде дуже прикро, коли й «Основу» припинять.

— Принаймні у них, у тих журналів, була тверда програма, ясний напрямок. А у нас? Василь виправдується тим, що український журнал значно трудніше вести.

— Це ж правда. Так було добре, що вийшов, нарешті, наш український журнал, але ж мало того, що він — український. Адже серед українців різні люди, різні напрямки, а він, журнал, один і стає мимоволі рупором найрізноманітніших уподобань.

— Та ще коли керує така людина, як Василь. Ви ж знаєте його безвольний, добрий характер, — мовила Надія. Може ж вона бути з Марією Олександрівною, Марком Вовчком, цілком одвертою! Це одразу відчула Марія.

— Я сама дивувалася, читаючи, — сказала Марія. — То така розумна стаття про промисловість України, піднесення її господарства, щоб була вона головним постачальником хліба в Європі, щоб витримала конкуренцію Угорщини, Північноамериканських Штатів, Дунайських князівств, Туреччини, які можуть забити нашу хлібну торгівлю, і наші величезні запаси просто згниють. Я раділа, коли читала, що насамперед треба дбати про шляхи сполучення, про залізниці, про судноплавство, щоб наш Дніпро став великим судноплавним шляхом.

— Як колись із варягів у греки.

— Але набагато далі — від України в європейські держави. Справді, я читала й бачила нашу Україну розквітлою, багатою, культурною...

— Так, так, — із захопленням підтакувала Надія.

— І раптом стаття Пантелеймона Олександровича. Знову його хуторські мрії: «Щоб уся земля селом стояла». І сам же собі суперечить! А ці його твердження, що є нації «одвічно демократичні». Що він, забув наших українських панів?

— А про ту ж залізницю, яка так піднесла скрізь життя, написав: «Нехай собі гуркотять і свищуть чугунки, кому їх треба», — додала Надія, — і зовсім уже одверто: що «як є такі люди як ангеляни, які попереду пішли, то, мабуть, треба, щоб інші, як от ми, українські хуторяни, позаду зіставалися». Не можу я простити Василеві, що він це надрукував. Сам сердився, а друкував, і мені було просто соромно читати.

— До речі, де він зараз, Куліш? Я його ще не бачила. Кажуть, на мене злий до нестями.

— Його зараз нема в Петербурзі. І добре, що нема. Правду кажучи, я спочиваю, коли його нема. Він ніяк не може простити Василеві, по-перше, що він редактор «Основи», по-друге, що все ж таки його вплив на Василя минув. А Василь і так його часто просто побоюється і друкує, що треба, чого й не треба. Ви уявити не можете, Маріє Олександрівно. Ви от підписуєте свої твори «Марко Вовчок», і всі знають единого, любимого, справедливого Марка Вовчка. А в нього в самій «Основі» я підрахувала двадцять вісім псевдонімів! Ій-богу!

— Та що ви? — здивувалася і розсміялась Марія. — То ви вже, мабуть, перебільшили, Надієчко.

— Аж ніскілечки. От рахуйте: Хуторян, Панько, Казюка, Козак Белебень, Ломус, Петро Забоцень, Іван Горза, Необачний, Вишняк...

— Годі, годі, — замахала руками Марія.

— А як він редагує, — не втихомирювалась Надія. — Часто від думки автора нічого не залишається!

— Ну, це я вже знаю. З ним треба бути дуже твердою, — і додала лукаво, по-жіночому, — в усіх відношеннях.

— Хіба я цього не зрозуміла щодо вас, — засміялась Надія, — тому він і плете хтозна-що. — (Нізащо вона не скаже Марії, які паскудні віршики він написав про неї і давав читати чоловікам, а Василь, звичайно, поділився з дружиною!).

— Хай собі плете. Мені байдужісінько. Тільки подумати, скільки у людини сили, енергії, розуму. Тільки згадати, адже це він нашу абетку до ладу привів, хіба дарма її кулішівкою звуть! І так назавжди й залишиться. За це йому всі вдячні мусять бути. А в той же час такий він поплутаний, що часто нашій справі шкодить. Може, він просто хворий? Я на нього серця не маю. А бачитись? Ні, тепер не хочу. От Каменецького Данила Семеновича я люблю і хотіла б дуже побачити.

— А його тепер теж нема в Петербурзі.

— Знаю. То добра, сердечна людина, робітник щирий і скромний. Ну, нічого. Незабаром я повернуся назовсім, тоді вже всіх побачу. Усю вашу громаду, усіх «основ'ян».

— Не знаю, чи матимете з цього велику втіху. З одного боку, наш журнал начебто й дуже прогресивний, а з другого — їй же право, «Современник» справедливо нам дорікнув.

Марія подумала: «От коли б видавати за кордоном — тут не можна, звичайно, — український журнал на зразок «Колокола», вільний, революційний». Про це попа мріяла в Парижі з Фрічем, і зараз вона розповіла про це Надії.