— Чого на хлопця клепаєш, — сказала Бурова-мати. — Сам ти паразит, нероба. — Вона обернулася до Миші: — Мене вдарити хотів, а Вітя не дав. Хіба син дозволить бити матір?

— Ти навіщо з ним розмовляєш?! — спохмурнів Вітька. — Він хто? Лізе теж! Забирайся геть, чухрай! Сказали тобі!

— Може, й ти зі мною вийдеш? — запропонував Миша.

— Навіщо?

— Поговоримо.

— Нема про що. Кликали тебе? Йди геть!

— Бувай здоровий! Тільки не галасуйте так, на весь двір.

— Не твоє діло! — відрубав Вітька.

Комбінація Навроцького була проста. На фабриці високоякісний товар оформляли як бракований або третьосортний. Збуваючи його приватникам по ціні, що набагато перевищувала фабричну, Валентин Валентинович заробляв стільки, що був цілком підготовлений до відродження в Росії капіталізму, а про те, що Росія до нього повертається, свідчив неп: вісімдесят п'ять відсотків роздрібної торгівлі вже у приватних руках.

Треба одержати на фабриці ще п'ять вагонів мануфактури. Такий куш розв'яже проблему, дасть змогу затаїтися і чекати, коли нова економічна політика остаточно повернеться до старої, дореволюційної. Оголосили, що відступ закінчено, посилили податковий прес, тиснуть на приватника — все це тимчасове, держава робить відчайдушні спроби зберегти втрачені позиції. Марно, проти законів економічного розвитку не попреш, без приватної ініціативи не обійдешся.

Він фінансовий геній, потенційний промисловий магнат, що потрапив в умови соціальної революції. Виїхати на Захід? Доля російських емігрантів його не влаштовувала. Вони не передбачали майбутнього Росії, вони короткозорі, а він прозорливий. Він завершує свій період первісного накопичення, повертає собі те, що держава відібрала в інших. Кому належала ця фабрика? Братам Бутиковим. За яким правом Радянська влада відібрала її? Для створення нового суспільства? Чудово! Тепер він відбирає одібране, щоб повернутися до старого суспільства.

Така кінцева мета. А конкретне завдання — одержати п'ять вагонів мануфактури. Та шлях перетнув інженер Зимін, звелів затримати вагон, хотів перевірити товар, тепер вимагає документи. Проте інженер при всій своїй панській зовнішності, певно, не такий вже й неприступний. Вечір у ресторані і Люда — перший крок. Люда, вельми мила дівчина, хоч її «маман» подобалася ще більше. Але «маман» дивиться на нього так, ніби й не бачить, ледь відповідає на уклін. Люда перспективніша, в неї до нього зажеврів якийсь інтерес, лишається його роздмухати. Тямовита дівчинка, тримається з гідністю, навіть аристократично; як і він, ужалена дійсністю. Він ще не розібрався, як діють на неї його розповіді та філософія, але те, як він одсунув плечем Альфонса Доде, вплинуло напевне. Дівчинці потрібен герой. Б'єн! Він і є герой.

Валентин Валентинович вимагав від людей шани, яку він відчував сам до себе, високо цінував свою репутацію; вона потрібна йому не тільки майбутньому, а й тепер; оберігає, вселяє певність і спокій. Він нікого не боїться, але завжди напоготові, зібраний, мобільний — чужа неприязнь не буває випадкова, треба знати, що за нею криється, — удар, навіть найслабкіший, може мати згубні наслідки.

Миша Поляков дивиться вовченям! Чому? Утямив з вагоном? Навряд. Шокує модний костюм. Адже вони ходять у косоворотках і шкірянках. Ну, вже таке він на себе не напне, така мімікрія ні до чого. І взагалі, до всіх чортів цього хлопчиська-молокососа, не варто про нього думати…

Однак цей хлопчисько зіпсував йому настрій. Щось непримиренне в його погляді, такого не купиш, на промислового магната він не працюватиме. Навроцький знав, як розмовляти з фінінспектором, навіть із слідчим. Миша уособлював не владу, а ідею, мораль, а до цього Валентин Валентинович ключа не мав.

Кепського настрою Навроцький ніколи не визнавав, у нього немає права на кепський настрій Свій теперішній настрій він називав не кепським, а ліричним.

Він так і сказав Юрі, коли вони зустрілися коло ресторану «Ермітаж»:

— У мене, мій друже, сьогодні ліричний настрій. Ми не підемо в цей вертеп. Ми чесні трударі і я не бажаю сидіти поруч з горилами й мандрилами. Ми підемо до артистів. Ти маєш намір стати Рудольфо Валентино, я в душі поет.

Так вони опинилися в маленькому кафе «Еклер» — назва трохи дивна для місця, де збиралися артисти й поети.

Перед тьмяно освітленим входом Валентин Валентинович затримався:

— «Еклер»! Багато солодкого, жирного крему. Ти любиш крем? Чи віддаєш перевагу чомусь іншому? Морозиву, наприклад? Чи що-небудь міцніше? Невдала назва. Але тут ти пересвідчишся, що зміст не завжди відповідає формі.

Крутими кам'яними сходами вони спустилися в низьке, тісне, прокурене приміщення із склепистими стелями. За маленькими столиками якимось чудом уміщалися купи людей.

На підвищенні, що зручно правило за естраду, молодий чоловік недбало й віртуозно перебирав клавіші піаніно.

Продираючись між тісно розставленими столиками, Юра привітався до Елен та Ігоря Буш, котрі сиділи в гомінкій молодій компанії.

— Хто це? — запитав Валентин Валентинович, коли вони нарешті втиснулися між стіною та чиїмись спинами й сіли до столика, роздобутого з великими труднощами Навроцьким.