Юра стенув плечима:

— Батьки! Хто на це зважає?

— Я зважаю! — вигукнув Валентин Валентинович. — Я щодо цього консерватор. Я хочу не сімейних чвар, а сімейної злагоди.

— Ольга Дмитрівна до вас прихильна, як на мій погляд, вдячна за той випадок у дворі, сказав Юра, — вона добра й ділить людей тільки на хороших і поганих. Середини нема. Вас вона напевне віднесла до хороших.

— Вона — можливо. А Микола Львович?

— Атож, перед ним якось торопієш, і все одно Ольга Дмитрівна головна. А Люда ще головніша.

— Так, все складно, дуже складно, — задумливо проказав Валентин Валентинович, — і все-таки… І все-таки ти мене підбадьорив. Так, так, уяви собі: ти подав мені надію.

— Що ж, — мовив Юра, мені це вельми приємно чути.

— І я тобі скажу, чим ти подав мені надію, — вів далі Валентин Валентинович, — але передусім вибач мені, не ображайся, я рішуче не поділяю твоєї іронії.

— Іронії?

— Ти зневажливо відізвався про ялинку в Зиміних, а я, наприклад, на цьому виріс, мій друже. Ялинка — це моє дитинство. В мене защеміло серце, коли ти заговорив про це.

— Ви мене не так зрозуміли, — намагався виправдатися Юра. — Колись і в нас влаштовували ялинку, але Люда виросла з цього, а її батьки й поготів.

— Ні, голубе, — похитав головою Валентин Валентинович, — не треба кривити душею; в цьому випадку ти піддався нашому прозовому часу: ялинки нині не в моді. Ти не встояв перед цим, а Зиміни встояли… І це викликає до них ще більшу симпатію й шану, якщо хочеш.

— І мені вони подобаються… Я просто хотів…

— Прикрашають ялинку, — перепинив його Валентин Валентинович. — Це прекрасно, так людяно. Грають — це чудово! Ти ходиш зі мною на перегони — невже тільки заради виграшу?

— Ну що ви! — Юрине обурення прозвучало не дуже натурально.

— Мене на перегонах захоплює передусім видовище. Люблю коней, їхній біг!.. — правив своє Валентин Валентинович. — Тоталізатор для мене не гроші, а саме гра, азарт, ризик, радий виграшу, навіть мізерії… І подарунки під ялинкою копійчані — а скільки радощів! Сюрприз, несподіванка, знак уваги…

Поета, котрий завивав про Африку, змінив інший, в сорочці навипуск, у личаках, онучах; читав щось про село, тихо, задумливо. Що саме читав, не було чутно.

Валентин Валентинович глянув на Юру.

— Можеш зробити мені послугу?

— Яку?

— Так друзям не відповідають. Якщо друг просить зробити послугу, йому відповідають: будь ласка, яку завгодно!

— Будь ласка, яку завгодно! — усміхаючись, повторив Юра.

Валентин Валентинович вийняв з внутрішньої кишені піджака пласку коробку, обтягнуту сап'яном. У її заглибленнях виблискували інструменти для манікюру: ножички, щипчики, пилочки.

Милуючись набором, Валентин Валентинович сказав:

— З Парижа, останнє досягнення косметичної техніки. Хочу презентувати Ользі Дмитрівні. Але як це зробити?

— Подаруйте.

Валентин Валентинович поморщився:

— Це неможливо: вона не візьме. Потрібне саме те, що ми з тобою говорили, — гра, весела гра, в цьому весь сенс. Потрібен сюрприз, щось таємниче, загадкове. Ти буваєш у них, поклади це непомітно на трельяж Ользі Дмитрівні.

— Я?! — Юра був приголомшений. — Це неможливо…

— Чого?

— Я зрідка буваю в Люди, і завжди хтось є вдома, хоча б та ж Люда. Як я пройду в спальню Ольги Дмитрівни? Простіше попросити Люду.

— Ні, — розчаровано проказав Валентин Валентинович. — Люда так само відмовиться, як і її мама… І потім губиться гра, пропадає ефект… — Раптом він пожвавішав: — Слухай-но! Я бачив, як хлопчаки лазять пожежною драбиною, вона якраз біля вікон Зиміних. Удень квартира порожня. Микола Львович на роботі, Люда й Андрій в школі. Ольга Дмитрівна йде в магазин, на базар, у перукарню. Отож можна вибрати час… Піднятися драбиною, влізти у вікно, покласти коробку. Га?

— Чудовий план, — погодився Юра, — але хто його здійснить?

— Як хто? Ти!

— Я?! — Юра зовсім сторопів. — Але ж удень я так само в школі або на фабриці.

— Ти боїшся! Боїшся піднятися драбиною. Сьогодні на моїх очах Миша Поляков піднявся на дах, та ще й з жердинами в руках, з дротом для антени на шиї. Ось у чому їхня перевага — вони знають, чого хочуть, і добиваються свого. Ти боїшся Вітьку Бурова, а він ні. Він захистив бідолашного Андрія, а ти не рушив з місця. І ти сподіваєшся виграти в них життя? Ні, голубе, ти його програєш, танцюватимеш кінець кінцем під їхню дудку, бо сила в них, а не в тебе.