Шрифт:
— Оленка… ти прийшла… Як, що? Ти ж сказала, що не любиш… Ти ж пішла до жениха…
Вона кинулася йому на шию, плакала на грудях коханого, бурмотіла крізь сльози:
— Дурненький мій! Як міг подумати… Ти забув клятву крові… Хіба я могла жити без тебе?.. Я кинула все. Я йду з тобою. Навіки! Назавжди!
— Оленко!
— Миколо!
Він поцілував мокрі щоки, вії, задихнувся від щастя. Схопив знову чемодан, тицьнув їй торбу.
— Біжімо. Подалі від цієї цвілі. В нове життя, Оленко…
— Я готова… Тільки одне…
— Що, ластівко моя?
— Я отак… як стою…
Вона показала порожні руки, провела поглядом по собі. Він схопив її за руку, потягнув до дверей.
— Тим краще, моя смішна! Все почнемо спочатку…
Вони вийшли на вулицю, зупинилися. Поглянули навколо, на небо, одне на одного. Вільно, широко зітхнули, мов скидали з плечей, з душі, з совісті якийсь тягар. Засміялися. Схопившись за руки, дружно рушили в новий, незнайомий світ…
Мелодія третя
В РІДНОМУ ЛОНІ
ДОРОГА
Поїзд мчав Миколу і Оленку на південь. Вони дивилися у відкрите вікно, за яким в смарагдовій зелені весни линули мимо степи України, говорили поглядами, в тиші сердець. Пили розкіш природи відкритими душами, інколи переглядались, навіть в зітханні розуміючи одне одного.
— Оленко…
— Миколо…
І знову сонячні тіні на обличчях. Знову щастя, радість проносяться поруч, огортаючи їх в барвисті убори мрій.
— А хто нас зустріне?
— Мати, сонечко моє…
— А батько?
— Батька нема… Його вбили куркулі. Ще в тридцятому році…
— Значить, мама одна? — сумно прошепотіла дівчина.
— Ще є дід… Тільки його дома зараз нема…
— А де?
— Заарештували…
— За що? — злякалася Оленка.
— Нізащо… Він ріже в очі всім, що думає. Декому не сподобалося… Набрехали — і все. Забрали… Розумний дід. Тричі навколо землі плавав. Він був моряком. За царату…
— А може, розберуться, Миколо? Може, випустять?..
— І я гадаю, що так… А все ж таки прикро. Недавно писала мені мати, що в божевільню його забрали. Перевіряють, може, він не в своєму умі…
Оленка стиснула руки Миколи. Густі брови її, мов хмарки, затінили сині очі, затуманили личко.
— Як боляче, друже… що на землі не все добре… Що є поряд з радістю так багато нещастя…
— Це вічна боротьба, сонечко… Наша країна піднялася, щоб вибороти право на щастя для всіх! І, по-моєму, — найголовніший бій іде в душі людини… Я ще не вмію цього висловити… але серцем почуваю, знаю…
— Я розумію тебе, Миколо… І знаєш — я подумала: найголовніше — це щирість, правда. І перед іншими, і перед самими собою… Я збагнула це на своєму прикладі… Я обманювала себе багато років, сподівалася на випадок… А випадок — тільки для пасивних, для щасливчиків долі… А тепер мені — ясно і чисто. Я щира перед світом!..
— Це правда, Оленко.
Пасажири потяглися до виходу. Наближалася станція. Микола з Оленкою приготувалися теж.
Вузькою бруківкою добралися вони до райцентру. Півтори години ждали машини. Нарешті якась розбита півторатонка підхопила їх. Вона їхала до цукроварні, що була недалеко від Зеленьок, рідного села Миколи.
Авто весело котилося дорогою, то поринаючи в долини, сповнені багнюкою від недавньої грози. то вихоплюючись на пагорби, між колосисті стіни зеленого жита. Співав теплий ласкавий вітер. Дзвеніли телефонні дроти, мов супроводжуючи шлях молодих весільними піснями.
Микола, міцно впершись рукою об кабіну, підтримував Оленку. Вона, підставляючи обличчя струменю пружного повітря, шепотіла:
— А може, я не сподобаюсь твоїй мамі?
— Обов’язково сподобаєшся, — ніжно відказував Микола. — Моя мама чудесна. Ви з нею подружите. Вона одразу читає в душі людини…
Оленка щасливо всміхнулася.
— Якщо читає — я не боюсь…
Півторатонка зупинилась біля лісу. Тут шофер повертав ліворуч. Він висунувся з кабіни, засяяв засмальцьованою Пикою…
— Далі на своїх, друззя! Гоніть троячку — і в путь…
Микола розплатився, зліз з машини, допоміг Оленці. Шофер цмокнув, поглянувши на личко дівчини, похитав головою. Підморгнув.
— А в тебе, кореш, губа, як кажуть, не дура! З такою красунею можна пішки йти тищу кілометрів.