В темряві загорівся слабенький вогник. Микола радісно гукнув:

— Бачиш — світиться? То лісництво…

— Бачу, Миколо…

— Бідненька моя! Ти, напевно, замерзла!..

— Не турбуйся, Миколо. Я ще десять кілометрів пливтиму…

На повороті почувся скрип весел, хлюпання води. Недалеко від них зачорнів човен, почувся старечий голос:

— То ти, Миколо?

— Хто це? — крикнув Микола, підводячись на кормі. Плоскодонка захиталась, черпнула води. — Діду Василю! Це ви?

— Та ні, то тінь моя, — відповів насмішкуватий голос. — Сідай, а то човна перевернеш. Поцілуватися встигнемо…

— Дід вернувся? — шепнула Оленка

— Той самий, — щасливо одмовив Микола.

— Хто з тобою? — запитав дід.

— Наречена, діду… Оленка…

— Хм… Прудкий. А гарна?

— Найкраща в світі!

— Та бачу! Характеристики не треба. Раз поїхала в таку халепу з тобою на цій труні — значить, правильна дівка. Ану, не сюди. Греби…

У Миколи затепліло в грудях від дідових слів. Він був щасливий, що його думка збіглася з дідовою. Значить, справді, почуття правильно підказувало йому. Не злякалася Оленка в першій бурі. Так мусить бути й завжди…

Дід пристав до борта їхньої плоскодонки, скомандував:

— Ану, перелазь у мій човен. Живо. А то ви, я бачу, задубіли. Ого — повно води. Обережно, дівчино, перевернемось. Сідай сюди. На, замотуй ноги, щоб зігрілися. Давай і ти, козарлюга. Прив’яжи свою посудину до моєї корми. Звідки ти взяв її?

— Одбив. Там, в посадці. Якось негарно, та тільки нічого було робити, — виправдувався хлопець. — Ви, діду, не будете лаяти мене?..

— Що — гріха боїшся? — засміявся дід. — Гріховна не дія, а думка. Ти для доброго діла взяв човна, не журися!..

— Тоді, по-вашому, і вкрасти можна з доброю думкою? — образився Микола. — Ви смієтесь наді мною…

— А чого ж… І вкрасти можна. Дивлячись коли й як. Скажімо, під час війни, у ворогів…

— Тоді і вбити теж?

— І вбити, — похмуро промовив дід. — Інколи приходиться. Тільки бажати цього ніколи не треба. Та що це тебе на філософію потягло. Я так гадаю — тепер чарку випить треба, а не філософствувать. А щодо човна, то не турбуйся. Я одвезу вас, а вдосвіта переправлю цю труну назад. Ніхто тебе не лаятиме.

Микола сів на весла, гребонув з усіх сил. Човен впевнено повернувся і, ріжучи хвилю, рушив до темного масиву лісу.

Оленка, закутавшись в плащ, слухала, щасливо посміхалась. Прямо в душу їй западали слова цього незнайомого діда, його глухий голос. Серцем вона почувала свою спорідненість з цими людьми, з їх щирістю і чистотою, з їх предковічною правдою. Намагалася в пітьмі розглядіти обличчя діда, але бачила тільки жилаву, гнучку постать, яка ритмічно розхитувалась на кормі, високу шапку, довгі пасма вусів…

В’їхали в хащу дерев, під покрив столітнього лісу. Тут вітер затихав, розкидавши свою силу на широкому просторі ріки. Човен ткнувся в землю. Оленка сонно хитнулася,

— Де ми? — прошепотіла вона.

Дід допоміг їй встати, вивів з човна.

— Бідна горличка! Зовсім спить. Нічого, вже недалеко. Ану пішли, Миколо. Йди за мною. Я тут знаю стежечку. Човни хай залишаються, дідько їх не вхопить…

Йшли, мов у казці, зачарованим лісом. В кущах гралися мавки, з радісним реготом, з тріском бігав лісовик, що недавно прокинувся від зимового сну, над верховіттям пролітали якісь створіння, розхитуючи гілля сосен і дубів. Оленка прислухалася до голосів природи, дрімала на ходу. Десь, ніби з іншого світу, долинав гомін діда і Миколи:

— Випустили, діду?..

— Насилу… Був у божевільні. Перевіряли…

— Ну й що?

— Сказали, що нормальний. І сміх, і гріх. А потім знову назад.

— А тоді?

— Добре, слідчий розумний попався. Довго допитував, а потім сказав: «Або ви, Василю Йвановичу, добрячий авантюрист, або ягня…» — «І не те, і не се, — сказав я йому. — Просто собі людина. Тільки не люблю криводушних. Що думаю — те кажу. Якщо накажете, щоб мовчав — мовчатиму. А брехати — ніколи. Радянській владі, я так думаю, вівці не потрібні…» Він довго мовчав, думав, а потім сказав… І так, знаєш, задушевно сказав, що я не чекав там почути таке: «Мовчати народ ніхто не примусить. І брехати тим більше. Не для того наші діди і батьки боролися, мріяли. А вівці нам справді не потрібні. Мужність потрібна і щирість… Тим більше тепер, коли над Європою хмари…»

— А тоді що?

— А потім випустили. Виправдали. Ті, що писали донос, як побачили мене, аж позеленіли… Не сподобалось…

— Падлюки…

— Нещасні люди. Вони вважають, що нічого не змінилось, крім вивіски. Ще мислять по-старому… Ну та ми з тобою заговорились, ось уже хата недалеко. Ой, голубонька наша зовсім розморилася. Незвичне, бідне. Веди її…

— Діду, а я забув спитати: Як ви взнали, що я приїду. Я ж не повідомляв, не дзвонив…

— Приснилось, — засміявся дід.