І бачу, знов до мене лізе:

– Ну як філософе, не мало? –

І глянув, ніби кіт на сало.

Піднявсь з підлоги я й мовчу:

А він на мене поглядає,

Кров з морди витер рукавом

Й мене «люб’язно» знов питає:

– Ти, ніби щось хотів спитать?

І став руками він махать.

– Де демократія? – питаєш,

Ось в мене зараз це узнаєш...

І знов у вухо приліпив,

Що ледве вовком не завив.

І зрозумів у той я час,

Що ті закони не для нас,

Бо як зустрінеш ти ту братію,

Забудеш вмить про демократію.

21.9.1958 р.

* зер гут – дуже добре, з німецької.

ВЧИТЕЛЬ І УЧЕНИЦЯ

Якось вчитель ученицю

Завів у поле у пшеницю

І їй сказав: – Відповідай,

Як по латині буде гай?

Як буде слово по латині

Оте, що преться з плавок в Грині?

Очі в дівчини загорілись,

Що і не знала, що казать?

Але за плавки так схопила,

Що вчитель мусів ставить п’ять.

2.2.1957 р.

МОЄ СОНЦЕ

Моє Сонце ще не загорілось,

Та душа вже схожа на меча,

Коли ти на мене подивилась,

Як пантера чорна з-за плеча.

З того часу обміліли ріки,

Ніби хтось їх просто осушив,

Як же я хотів тебе, Марічко,

Та, нажаль, Грицько перехватив.

1.4.1966 р.

СВОЇМ ДРУЗЯМ

ДВОМ ВАСИЛЯМ…

Моїх товаришів ти не шукай на пляжі

У жаркий день, як Сонце, ніби жах,

І не шукай на фермах, і будовах

Із молотком, і цвяхами в руках.

Бо всі вони здебільшого на зоні,

У тих краях, де не живуть й щури,

Що посадили бовдури в погонах –

Від імені царів і шантрапи.

Їх не шукай у полі, на просторах,

Там, де нема комбайнів, тракторів,

Бо всі вони на рудникових горах.

Подалі від беріз і яворів.

15.7.1960 р.

ХАЛУЇ!

Я не багато ще зробив,

Але, щоб все те, що зробив я

Та хтось в будинки скласти зміг,

То б не один трьохповерховий

Був би будинок, а що мав,

Що мав, скажіть, я в нагороду?

Ірпінь мені житла не дав

Бо я для них не того роду.

Київ, як дурня обсміяв,

Роззявивши по вуха рота,

Мов, чи не з неба ти упав,

Що прешся, як морська піхота?

Я подививсь на те пискля,

Що стало тут же гірко в роті,

Бо верещало, мов теля,

Немов трамвай на повороті.

І язиком весь день метля,

Немов коза в чужім городі.

Я на ту гниду подививсь,

Хотів до морди «притулиться»,

Та своєчасно спохвативсь,

Але ще більше засмутився,

Бо недоторканий. Його

Руками просто не візьмете,

Отож й питаю в мужиків:

– Де ви таких козлів берете?

«Слуга» той глянув із-під брів

І так поніс на мене матом,

Що мов кілком мене огрів,

Словами, ніби автоматом.

Я не стерпів. Схватив за пояс

Й того чиновника підняв,

Й біля відкритого віконця

Хвилинки зо дві потримав.

Й сказав: – І ще раз матюхнешся,

То понесуть тебе бай-бай.

І нагадав: я теж людина,

Досить залякувати нас,

Я не чувак. Перед тобою

Стоїть твій робітничий клас.

Сказать відверто, він злякався

Й переді мною тут же став,

Бо до дзвінка він не добрався,

І мов обкаканий стояв.

Він кричав й булькотів, ніби кратер,

Хоч дурний був, як боже теля,

Він би став неабияким катом,

Щоб побачив – боюсь його я.

Він підстрибував тут же, як цуцик

І хапав за штанці, як щеня,

І за те мене ладен був з’їсти,

Що себе поважаю я.

Він хотів мене здати в міліцію,

Щоб забрали мерщій в ті краї,

Де розгулюють бурі ведмеді

І пасуть їх такі ж халуї.