Найкращому товаришу

Мене навчали в школі мислить

І свій навчали розум мать,

А потім ті думки десь зникли

І ледве стали виживать.

Нас в школі вчили працювати,

І менше ляпать язиком,

Це повторяв мені і тато

Частенько разом з батогом.

Нас в школі вчили всіх любити,

Та в першу чергу тих людей,

Яких давно тре’ було вбити.

З-за догматичних їх ідей.

Я пам’ятаю, як з району,

Лектор приїхав у село,

І став нам лекцію читати,

Що жить ми будем, як в кіно.

Що комунізм то – грізна сила,

Що люди рівні на землі,

І жити будемо, як в казці,

І про космічні кораблі.

Тоді ніхто не знав з нас правди,

Й кожен, поправивши, свій чуб,

Й аби почути про ту правду –

Попрямували прямо в клуб.

І я також те слухав й думав,

А щоб той лектор нам сказав,

Якби в той час, як він старався,

Та хтось йому взяв дулю дав.

І сам із себе став сміятись…

А як ще й друзям розповів,

То всі за боки стали братись,

А через мить весь клуб ревів.

І всі ревли, і всі сміялись,

А з чого? – і самі не знали.

А зараз, як Сююз на Штати –

Дивлюсь на себе і сміюсь:

– Ну як міг лекцію зірвати?

Хоч і молов той лектор чуш.

16.10.1967 р.

ДО І ПІСЛЯ ЗУСТРІЧІ

Хлопець дівчину цілує,

Ну, а та брикається,

А сама ж аж стогне – хоче,

Аби з ким побавиться.

Посміхнувся він до неї,

Бачить, що зачахне,

Якщо він оту дівчину

Вибачте, не трахне.

Став він жінку цілувать,

О, рятуйте, людоньки!

А вона: – Ой, почекай,

Бо болять вже губоньки.

Взяв її, аби вона

Не могла брикатися,

Й став творить таке, що й хата

Почала хитатися.

А поблизу, над лісочком

Десь сороки торохтять.

– А чи будеш, коли трахнеш,

Ти мене тоді кохать?

– Брехуном я буть не хочу,

Та як хочеш правду знать,

Чи не краще б нам з тобою

Це до ранку зачекать.

Бо, коли душа палає,

А в штанах моїх горить,

Можна все наобіцяти,

Ну, а потім що робить?

Тож, як хочеш знати правду? –

Краще вже не поспішай,

Хай ось… зробимо роботу,

Ну, а потім і питай.

11.3.1972 р.

МІСЯЦЬ ДЕСЬ ХОВАЄТЬСЯ

Коли Сонце в небі сходить,

Місяць десь ховається,

Так ото вони, як дітки,

Все життя і граються.

10.11.1973 р.

ЩОБ НЕ ГОНОРИЛАСЯ

Я знаю, мови ти моєї

Не зрозумієш, як життя,

І ти ще довго в цьому світі

Будеш гасати, як теля.

Однако з гідністю мужчини,

(Хоч я – звичайний робітник!)

Скажу тобі, що я людина,

Бо до подачок я не звик.

Й хоч світом я не володію,

Та сам себе я вчу, кормлю,

Не жду, щоб дав хтось на олію,

Хоч подарунки теж люблю.

І будь, як лялечка ти ніжна,

І будь ти сама краща з фей,

Але ж такі, як в тебе ніжки

І в інших також є людей.

То чим ти, власне, гоноришся?

Що вчися в ВУЗі, п’ятий курс,

Що маєш попу агресивну,

Як самий більший свій ресурс?

Та ти на себе подивися,

На ті опеньки замість ніг,

На очі ті, немов, колючки

Й на ніс, немов, козиний ріг.

Давно в житті вже так ведеться,

І це давно потрібно знать,

Дівча, що вам не піддається

Його потрібно сміхом брать.

26.7.1964 р.

ДУША І ТІЛО

Руки зробили дім і лом,

А голова моя – диплом,

А ноги скрізь мене носили

Скільки було на те в них сили.

То, як же можна, щоб це тіло

Колись у вогнищі згоріло?

Нехай в житті те палять тіло,

Яке нічого не хотіло.

31.3.2012 р.