Нас Час перегортає, як листи

В прихованості горнього сумління.

Струмлять пісні-молитви та пости

Крізь вічне розпорошене горіння.

Один одного не повторить шлях,

У кожного свої відроблені уроки…

Мандруємо при Світлі у пітьмах,

Навпомацки плетемо дії – кроки.

І, серед того плетива подій,

То здалеку, то майже зовсім поруч,

То майже ворог, а то майже свій,

Праворуч, поряд, супротив, ліворуч…

Мерехтимо холодним і палким,

Палає у безмежнім Світі ватра,

Кружляємо… і не відомо ким

Одне одному будемо ми завтра.

Зернина – паростки приховані життя,

Майбутнє листя й сьогодення днина,

І сонце золотаве, й майбуття,

І рух, і нерухомість – все зернина.

У Левовому місці – місті Львові

Всі Леви мають бути гонорові,

Бо Лев тут перший владу перейняв

І в пам‘яті свій лик закарбував.

І, де не підеш у старому Львові,

Усюди Леви – з гіпсу, мармурові,

Із каменю, із вапняку, з металу…

Он Лев крилатий ходить по порталу…

Он Леви вхід до вежі стережуть…

А ми живі – із плоті та із крові

Тож будьмо двічі, тричі… гонорові

У місті Лева. Леви тут живуть,

І нам своє життя передають,

І вулицями Левів дух витає

На творчі справи Левів надихає.

Ще й віхола розкидує снігами,

Та впевнено тримає гору день.

І чути вже: п‘янкими голосами,

Птахи весняних пробують пісень.

Не маємо себе ми за природу

І зиму не марнуємо у сні,

Але чомусь і ми жіночу вроду

Частіше признаємо навесні.

Розм‘якшують нам душу сентименти,

Чи може сонця жар бентежить кров?

Вигадуємо раптом компліменти…

Пригадуємо знову про любов…

В нас знову слів і почуттів багато…

І дотиків вирують в нас пісні…

І як би хтось не вигадав це свято,

Я б сам його придумав навесні.

Господи! Всевишній!

Все у Твоїй волі.

Поможи нам, Господи,

Дай нам щастя й долі.

Дай земне земному,

Дай нам всім Буття,

Жадібному й злому –

Милість каяття,

Лагідному – ласки,

Добрим – доброти,

Казкарю дай казки

Про усі Світи.

Відверни напасті,

Володар всього.

Дай простому щастя,

Пожалій й його.

Хто ж нас пожаліє,

Боже, як не ТИ,

Хто нам Шлях відкриє

В мрію доброти.

Бог води Відокремив від земель!

А ми гноївку в них скидаємо з осель,

Каналізацію, заводів брудні стоки…

Винищуємо дивні животоки.

Бог землю Уквітчав, створив на ній сади!

Ми ж не цінуємо трудів Його плоди,

Рубаємо ліси, витоптуємо квіти,

І нищимо сади, як нерозумні діти.

Бог Землю Заселив, щоби була жива,

На ній нема Його створінням ліку.

Бог Дав свободу волі чоловіку

І людству Дав у заповідь слова:

Шануй Життя! Не вбий! Не укради!

А ми Життя крадемо у Води,

У Лісу і у всіх істот Землі,

Хоч розуміємо, що гинемо самі,

Що ми не володіємо Землею,

Руйнуючи її – загинемо із нею.

І все, що ми робили «як прийдеться»,

Великим лихом з часом обернеться.

Ми просимо, щоб Бог нам Дав Спасіння,

Так треба ж берегти і нам Його Творіння,

Зусилля об‘єднаємо і може,

Господь нам в добрій справі допоможе.

Коли спустілі вже сади

Вітри північні колисають,

І передчасні холоди

Тривожним сумом огортають,

І, з насуваннями пітьми,

Природи стишуються звуки,

Цінуємо все більше ми

Чутливі, теплі, добрі руки,

Нас гріють очі та серця

І зорі, що так ясно сяють,

Немов би знову обіцяють

Ту казку – де нема кінця.