Вона не спала всю ніч. Уже не думала, бо не могла боротися цім почуванням, що її охопило. Тільки почувала себе страшенно винною перед Демидом.

–  Що робити? Що робити?
– стукала їй у голові, як вершлягом, страшна думка в той час, як дівчина, стиснувши зуби та втупивши очі в темряву, лежала нерухомо на своєму ліжкові, закинувши руки за голову.

Другого дня вона не вийшла з своєї хати. Мати, побачивши її, звеліла їй не вставати, думала навіть посилати по лікаря, та Ганна не схотіла.

Але вона не могла й лежати. Бліда, змучена блукала по своїй хаті. Не вийшла обідати і тільки ввечері стрілася з братом.

–  А в нас були Раденко та Гайденко,- сказав Квітковський.
– Кланялись тобі.

–  Вкупі?
– спиталася Ганна.

–  Що - вкупі? Кланялися вкупі?
– засміявся брат.
– Ні, нарізно.

–  А, який ти!.. Були вдвох?

–  Ні, спершу був Раденко, а тоді Гайденко, і навіть останній не знав, що перший був. Якось розминулися. А що хіба?

–  Та нічого, так...

–  Я сказав, що ти хвора, і Раденко обіцявся зайти завтра.

–  Були обидва, - думала Ганна, - спершу був Раденко, а тоді Гайденко. Обом треба дати якусь одмову. Одному вона вже обіцяла цю відмову, а другий ось-ось попроха її. А що вона відмовить?

–  Спершу був Раденко, а тоді Гайденко, - знову зринали братові слова у неї в голові.
– Еге, спершу... Але чого вона мучиться? Хто пізно приходе, той сам собі шкоде. Ну, і хай так буде! Хіба вона вже не вільна? Хіба вона зв'язала вже себе з Гайденком? Вона йому сказала, що відмовить згодом, Але хіба це визначало, що вона відмовить: еге? Ні, треба швидше якось це скінчити!

Але як саме скінчити? Чом вона не може сказати йому: ні та й годі. Що її зупиня? Вона не розуміла, зовсім не розуміла.

Але другого дня вона зважилась. Треба ж щось було йти. Вона вхопила аркушик паперу і написала на йому швидко один рядок...

Похапцем запхала папірець у конверт, написала адресу. Але як одіслати цього листа? Поштою не хотіла. Скористувалася з чоботаревого хлопця - у їх дворі жив чоботар, і його гарненького хлопця знала Ганна і часом давала й читати книжки. Навчивши його куди нести листа та не казавши від кого і не дожидати відмови, вона послала його.

Демид сам був дома, як хлопець пхнув йому в руки конверт і одним скоком уже вибіг з сіней.

Демид зачинив двері і глянув на адресу. Пізнав писання

– Що це? - подумав він.- Чи не сталося чого? Вона була хвора!

Розірвав конверт і прочитав:

"Простіть! Не можу. Забудьте! Г. К."

Рука з листом затремтіла в Демида. Ось і сталося! Тільки сталося зовсім несподіване. Він іншого, зовсім іншого сподівався. Ні, він навіть певний був. А тепер... Що ж це? Через віщо? Защо?

Демид засунув листа в конверт і сховав у кишеню. Тоді підійшов до столу, сів і, зпершись на стіл ліктями, обхопив руками голову. Він чув, що йому треба зрозуміти те, чого він ніяк не міг розуміти...

А Ганна тим часом дожидалася чоботаревого хлопця (їй хотілося бути певній, що лист уже в руках у Демида) і, не мігши всидіти в хаті, одяглась і пішла йому назустріч .

Пройшла вулицю, завернула за ріг і відразу зустрілася з Гордієм.

–  Ганно Михайлівно! А я до вас іду,- сказав Гордій, стискаючи їй руку та сяючи очима. Він помітив, яке стурбоване в Ганни обличчя, але вона здалася йому ще кращою, ніж звичайно, і його серце радісно затріпалось, як він подумав:

–  Вона моя, вона буде моєю, ця чудова дівчина! Моя люба, моя...

–  Ви дуже поспішаєтесь кудись, Ганно Михайлівно?
– перепинив він сам себе.

–  Ні,- ледве одмовила Ганна.

–  Коли так, то пройдімось трохи, і я скажу вам, чого я йшов до вас.

Ганна мовчки повернулась і пішла поруч з Гордієм.

–  Пройдімо в міський сад,- попрохав він.

Сад був за кілька ступнів звідси. Вони ввійшли в його. Людей було так мало, що легко було знайти захисток для розмови.

–  Ганно Михайлівно, ви не догадуєтесь, чого я до вас, власне до вас, приходив?
– спитався він.

У Ганни застукало в голові і вона ледве могла промовити:

–  А чого?

–  Скажу просто: я люблю вас. Я приходив прохати бути моєю дружиною.

Вони йшли безлюдною стежкою, сховані од людського ока за густими деревами. Ганна схилила голову й мовчала.

–  Ганно Михайлівно!
– почав знову Раденко, і голос його затремтів.- Галю!..

Вона підвела голову і глянула йому в вічі. Перед нею була огутна осяйна врода, перед нею була людина, що сперечатися з нею вона не могла. Гордій зрозумів це, і ту ж мить його губи схилилися над дівочим обличчям...