Шрифт:
– Ну звісно! – Корчинський устав і причинив двері. – У чому справа, професоре?
– Як зветься ця панна? Наречена Чинського?
– Вільчурівна.
– Марія-Йоланта?
– Напевне Марія, а друге ім’я зараз перевіримо.
Витягнув із шухляди течку з паперами. Пошукав і нарешті знайшов.
– Так. Марія-Йоланта Вільчурівна, донька Рафала й Беати, уродженої Гонтинської.
Глянув на професора. Добранецький сидів блідий, заплющивши очі.
– Адвокате, – здушено проказав він. – Мушу вам повідомити, що це… вона… його донька.
– Чия донька? – здивувався Корчинський.
– Донька Антонія Косиби.
– Не розумію, пане професоре.
– Невже Косиба про це не знав? І вона теж не здогадувалася?
Корчинський глянув на нього недовірливо.
– Пане професоре, – почав було, – це якесь непорозуміння, Косиба справді оперував цю дівчину, і вона ставиться до нього якнайсердечніше, та запевняю вас, що жодної спорідненості тут бути не може…
Добранецький хитнув головою.
– А я вас запевняю, що це батько й донька. Справжнє ім’я Антонія Косиби – Рафал Вільчур.
Він немовби викинув із себе ці слова й тепер важко дихав.
– Як це?
Професор довго мовчав.
– Так, – мовив він, неначе до себе. – Я його впізнав. Не міг помилитися й не помилився. Цей знахар – це професор Вільчур, який зник тринадцять років тому.
Він раптом підвівся.
– Де він, прошу, проведіть мене до нього.
Адвокат злякався, що професор раптово захворів на якусь нервову недугу.
– Будь ласка, сядьте, любий професоре, – лагідно сказав він. – Мені здається, що це якась помилка.
– Немає тут жодної помилки. Це професор Вільчур. Ви коли-небудь чули про знаменитого варшавського хірурга Рафала Вільчура?
– Звичайно. Адже ви, пане професоре, керуєте клінікою його імені.
– Так. Тринадцять років тому Вільчур зник. Усі гадали, що він вчинив самогубство… У його родині сталася певна трагедія. Труп не знайшли… Я був його асистентом, правою рукою. Очолив після нього кафедру, став завідувачем клініки. .. Так… Це він.
– Неймовірно! – уже з більшим переконанням мовив Корчинський. – Але ви помиляєтеся, професоре. Звідси випливає, що він протягом тринадцяти років ховався під чужим ім’ям. Навіщо?
– Амнезія. Утрата пам’яті.
– Мабуть… неймовірно. Тринадцять років?
– Напевне.
– Пробачте, пане професоре. Власне, почувши це з ваших вуст, я не повинен мати жодних сумнівів. Та чи можливе таке з точки зору науки?
– Цілком. Ретроградна амнезія. Медицина знає чимало таких випадків. Регресивна втрата пам’яті… Людина забуває усе своє попереднє життя. Після війни було відзначено сотні таких випадків.
– Це наслідок психічного потрясіння?
– Причина не така вже й важлива. Амнезія зазвичай настає після більш чи менш тривалої втрати свідомості.
– І це невиліковне?
– Буває, що й так. Та переважно… Проте не гаймо часу. Де він?
– Косиба? Виїхав разом із Чинськими. Вони його забрали. Але це справді сенсація! І ви абсолютно впевнені, пане професоре?
– Абсолютно!
– Хай йому грець! Якби ж то я знав це під час розгляду! Я би просто вразив цим прокурора й суддів! Уявляєте собі такий ефект?!
Проте Добранецького не цікавив цей бік справи.
– Я лише пізніше це зрозумів, – ухильно мовив він. – А тепер… Ви можете дати мені адресу цих Чинських?
– Залюбки. Ви збираєтеся туди поїхати?
– Звичайно.
– І маєте надію вилікувати Косибу, чи то пак Вільчура?
– Тут не треба жодного лікування. Просто досить пригадати йому, хто він такий. Якщо це не допоможе… тоді нічого не вдієш.
– Це ж треба! Та щось він таки мусить пам’ятати, якщо не забув, як лікувати?
– Так. Тому я сподіваюся на краще, – відповів, підводячись, Добранецький.
Розділ XX
Потяг, відсапуючись, зупинився на маленькій станції. Був ясний, сонячний ранок. Дахи будинків укривав товстий шар снігу, гілки дерев згиналися під його вагою. Широкий краєвид, що відкривався з перону, здавався чимсь святковим у свій білизні й сліпучості, усе неначе усміхалося й вабило своєю пухнастою, лагідною тишею.
Професор Добранецький стояв, вдивляючись у білу далечінь. Він так давно не був на селі. Цей пейзаж першої миті здався йому чимсь штучним, якоюсь зумисне реалістичною декорацією, претензійною й досконалою настільки, що це видавалося неправдоподібним. Минуло кілька хвилин, перш ніж у пам’яті зринули давні почуття, давнє знайомство із цим щойно відкритим світом, старі знайомства…
Адже він народився на селі, там провів дитинство і юність.
«Теж амнезія, – думав він. – Людина, що живе міським життям, забуває про цей світ. Потрапляє у хворобливий ритм кар’єри, роботи, гонитви.. І просто не знає про існування цієї тиші, погідності… цієї іншої землі, де правда так щиро промовляє до людини не з радіорепродуктора, не з чорних літер газет… Так, усе це забувається…»