Почув за собою рипіння снігу й голос:

– А ви, пане, певне, до Радолишок?

– Ні, до Людвикова. Чи можна тут знайти якісь сани?

– Чом би й ні? Можна. Якщо накажете, то я побіжу до Павляка, а він миттю запряже.

– Будь ласка.

Оте «миттю» тривало чи не годину. Поїздка до Людвикова неторованою дорогою – іще півгодини. Коли сани нарешті спинилися біля палацу, був уже полудень. Почувши гавкіт собак, у дверях показалася Михалеся і, затуливши очі від сонця долонею, придивлялася до незнайомця.

– Ви, певне, у справах на фабрику? – запитала вона.

– Ні. Я хотів би побачитися з паном Чинським.

– Тоді прошу досередини. Але нікого немає вдома.

– Нічого. Власне, мені потрібно побачитися з нареченою пана Чинського, панною Вільчурівною.

– Її теж немає.

– Немає?

– Так! Усі поїхали до Радолишок.

Професор Добранецький завагався.

– А повернуться швидко?

– Невідомо, пане. Вони поїхали, аби в костьолі оголосили про вінчання. Ну, то вже їх ксьондз не відпустить, на обід запросить.

– Так? Це погано. А можете сказати… Адвокат Корчинський у Вільні повідомив, що пан і пані Чинські забрали до себе такого собі Антонія Косибу, знахаря?

– Аякже, справді забрали. Але він не захотів тут залишатися.

– Не розумію…

– Ну, не хотів. Такий гарний будиночок йому тут приготували, отам, за садом. А він не захотів.

– То де ж він?

– Та де ж йому бути? До млина поїхав, до Прокопа Мельника. Казав, що там йому буде найкраще. Дивак та й годі. Але я тут балакаю на морозі, хоч нині він і попустив, а вас досередини не запрошую. Будьте ласкаві…

Добранецький замислився.

– Ні, спасибі, пані. Мушу їхати до Радолишок. У мене обмаль часу, і чекати я не можу.

– Як скажете. А якщо пана Чинського хочете побачити, то заїдьте на плебанію.

– Гаразд. Спасибі вам.

Візник цьвохнув коня, професор щільно закутав ноги баранячою шкурою, і сани рушили,-

Видко, того дня його переслідувала невдача. Приїхавши на плебанію, професор дізнався, що тут лише старі пан і пані Чинські, з якими, власне, він не мав жодних справ, їхній кучер повідомив професорові, що пан Лешек із нареченою поїхали на кладовище, де поховано її матір, а дорогою мали завернути до млина, щоб побачитися зі знахарем.

– Знайдете їх там чи там, – закінчив кучер і, звертаючись до візника, запитав: «А ти, Павляку, знаєш людвиковські сорокаті коні?»

– А чого ні?

– Ну, то пильнуй. Молодий панич сорокатими поїхав. Як угледиш їх, то й панич там.

– Та звісно, – кивнув головою візник і вйокнув на коника.

До радолиського кладовища вели дві дороги. Ближча, якою завжди рухалися похорони, вела біля Трьох Грушок. А наддавши із версту, можна було проїхати коло млина Прокопа Мельника. Саме цю дорогу й обрав Лешек не лише тому, що вона вже була добре вторована, але й щоб при нагоді перевідати знахаря.

Углибині душі Лешек був на нього трохи ображений. Не міг зрозуміти, чому Косиба не прийняв запропонованої йому гостини в Людвикові, чому не забажав оселитися в будиночку за садом, що його вони з Марисею так дбайливо відремонтували. Зрештою, він знав, як Марися любить свого «стриєчка Антонія», і як їй хотілося, аби він був біля неї. Для обох знахарева відмова виявилася прикрою несподіванкою.

Отож тепер, після оголошення в костьолі, вони вирішили прохати його ще раз. Щоправда, Марися, знаючи вдачу стриєчка, ледве й сподівалася. Та Лешек, наполегливий від природи, переконував її, що зуміє ублагати його переїхати.

Знахаря вони застали біля млина з мішком борошна на спині. Саме ладували сани, які в тих краях називали «розвальнями».

Він без тіні посмішки привітав наречених, обтрусив руки й запросив Лешека з Марисею до своєї прибудови.

– Нині не зимно, – сказав він. – Але зараз я самовар нагрію, гарячий чай не зашкодить.

– Із задоволенням, – вигукнув Лешек. – Ми у вас як удома… Наче в себе.

– Спасибі за ласку.

– Ласки тут нашої справді багато, бо ви погордували нашою гостинністю в Людвикові, а ми вашу приймаємо.

Знахар не відповів. Витягнув із-за печі старий чобіт, натягнув халяву на трубу самовара й заходився роздмухувати пригасле вугілля, аж знизу летіли попіл та іскри.

– Ви, пане Антонію, – озвався знову Лешек, – справді нас образили. Адже й в околицях Людвикова не бракує хворих, кому потрібна ваша допомога. А ми повинні за вами сумувати?

Косиба мляво посміхнувся.

– Жартуєте, пане! Нащо я вам здався…

– І вам не соромно, – удав обурення Лешек. – Я вже не кажу про себе, але ви не переконаєте мене, що Марися до вас не прив’язана!