– Це ти? – здивувався він, побачивши дружину. Він уже давно відвик від її відвідин у халаті й о цій порі.

– Так, Стасю. Я хотіла з тобою порадитися. Сама не знаю, як вчинити. Чи ти вважаєш, що до цієї Лешекової погрози слід поставитися серйозно?

– Він дуже неврівноважений хлопець, – обережно зауважив пан Чинський.

– Розумієш… Було б дуже непедагогічно поступитися йому через погрозу. Та з іншого боку, слід зважити на його вік. Якщо ми досі не зуміли його виховати, то й подальша педагогіка нічим не допоможе.

Пан Лешек сумовито глянув на товстелезний том на ковдрі. Заглоба саме обійняв командування й почав із постачання табору. Такий приємний абзац, аж тут знову Лешекові справи.

– Я гадаю, Елю, що ми відмовили йому занадто рішуче.

– Але справедливо.

– Звичайно. З іншого боку, його амбіції вражено. Я вважаю, що зрештою…

Думки про подальше читання, про привезення зброї й обмундирування з Білостоку, про прибуття князя Сапіги, усе це налаштовувало пана Чинського на миролюбний лад.

– … зрештою, цей лимар мусить навчити свого синочка послуху. Тут Лешек почасти має рацію.

– Отже, ти наполягаєш, – підхопила пані Елеонора, – на тому, щоб прийняти Лешекову умову?

– Я наполягаю? – щиро здивувався пан Станіслав.

– Ну, та ж не я, – нетерпляче знизала плечима пані Чинська. – Я завжди казала, що ти ставишся до нього занадто м’яко й поблажливо. Щоб нам не довелося колись шкодувати через цю твою слабкість.

– Перепрошую, Елю, – почав було пан Чинський, але дружина перебила його:

– Будь ласка, я погоджуюся із твоїм рішенням. Хоча підкреслю ще раз: це суперечить моїм переконанням.

– Але ж… – намагався заперечити пан Станіслав, – але ж я…

– Ти? Ти, любий мій, погано його виховав! Добраніч!

І пані Елеонора вийшла. Вийшла з почуттям сорому перед собою. Сумління не дозволило ошукати себе вдаваним скиненням відповідальності за поступку за чоловікові плечі. її деспотична натура опиралася синовому ультиматуму, і якби пан Станіслав бодай слівцем підштовхнув її до боротьби, до рішучості, вона б не змінила свого рішення. Інша річ, що до чоловікової спальні вона йшла із цілковитими переконанням, що такого поштовху юна не дочекається.

Та пані Чинська не була б собою, якби повністю погодилася з поразкою. Вона, щоправда, тремтіла від самої думки про те, що син виконає свою погрозу й поїде на край світу, проте не могла визнати, що капітуляція не означає для неї бодай якоїсь користі.

Отож назавтра вона покликала сина й коротко повідомила, що аж ніяк не через його погрози, а внаслідок батькових умовлянь, вона вирішила відмовитися від замовлень у лимаря Войдилла, проте з однією умовою. А саме: Лешек ще нині поїде під Варшаву до дядька Євстахія.

Вона навмисне не сказала, на скільки, побоюючись, що Лешек не погодиться на дуже тривале перебування. Та її страхи виявилися безпідставними. Після безсонної ночі, після численних скептичних і навіть цинічних думок, Лешек був геть знесилений. Він і сам думав про те, чи не краще йому поїхати, тому материну вимогу сприйняв без найменшого спротиву.

Подорож автоматично позбавить його спокуси їздити до містечка; у веселому, гомінкому домі дядька Євстахія, де завжди було повно панночок і молодих жінок, він напевне приємніше проведе час, ніж у цій жахливій провінції, у цьому брудному болоті, серед дрібних, ницих і прозаїчних справ.

Так думав він аж до моменту, коли перед вікнами вагона почали втікати станційні будівлі. Проте щойно колеса поїзда увійшли у свій монотонний ритм, його думки затуманилися, завирували й раптом побігли в іншому, зовсім іншому напрямку.

Але про це вже згодом.

Спокійно минало життя в млині старого Прокопа Шапеля, що його всі звали Прокопом Мельником. Погідне блакитне небо відбивалося в гладенькій поверхні тихих ставів, медово пахли липи, добра жива вода лискучим струменем спливала на велике млинове коло, неначе нескінченна дзеркальна стрічка, розбиваючись на лопатях на зеленаві прозорі уламки, дедалі дрібніші й біліші, які перетворювалися внизу на кошлату піну, бризки й шумовиння.

Унизу вирувало, нагорі монотонно воркотіли задоволені й ситі від хліба жорна, у корита сіялося пухке дорогоцінне борошно. Лиш устигай мішки підставляти під цей хлібний струмінь.

На пізньому переднівку роботи в млині було небагато. Біля третьої пополудні наймит Віталіс перекрив воду, і колесо, звільнене від тягаря води з розмаху обернулося ще раз і другий, заскрипіли дубові осі, скреготнуло в залізних шестернях, грюкнули жорна й залягла тиша. Лише борошняний пил безгучно спускався з-під даху й стелі горища на землю, розставлені мішки, ваги, осідав шаром, який до ранку іноді сягав і півпальця.