– Оцей чоловік прийшов на тартак Гасфельда в пошуках роботи. Його взяли, та виявилося, що в нього немає жодних документів, він не знає ані як зветься, ані звідки взявся.

– Зараз побачимо, – буркнув Каня й махнув рукою бороданеві. – Маєте якісь документи?

– Не маю.

– Собчак, обшукайте-но його.

Той розстебнув на велетневі грубу пошарпану свиту, понишпорив у кишенях і виклав на столі перед сержантом усе, що знайшов: невеличкого дешевенького ножика, кількадесят грошів, шматок мотузки, два ґудзики й бляшану ложку. Обмацав халяви, але там нічого не було.

– І звідкіля ж ви тут узялися? Га? – запитав сержант.

– Я прийшов із Чумки, що в Сурському повіті.

– Із Чумки?.. А нащо ви прийшли?

– Роботу шукаю. У Чумці я працював на тартаку. Тартак зачинили. То люди казали, що тут, у Хотимові, для мене знайдеться робота.

– А як звався власник тартака в Чумці?

– Фібіх.

– І довго ви там працювали?

– Півроку.

– А народилися ви теж у Сурському повіті?

Бородань знизав плечима.

– Не знаю. Не пам’ятаю.

Сержант грізно глянув на нього.

– Ну-ну! Не морочте мені голову! Письменний?

– Так.

– Де у школі вчилися?

– Не знаю.

– Ім’я та прізвище? – вже гаркнув нетерпляче Каня.

Бородань мовчав.

– Ви що, глухий?

– Ні, пане начальнику, не гнівайтеся на мене. Я ж бо нічого не зробив.

– Ну, то кажіть правду!

– Я й кажу правду. Не знаю, як звуся. Може, у мене взагалі жодного імені немає. Усі мене про нього питають, а я не знаю.

– То що, у вас ніколи документів не було?

– Ніколи.

– А як же вас на роботу брали? Без документів?

– У містах скрізь паспорт вимагали, не хотіли так брати. А по селах уже не кожен на таке зважає. От, назвуть якось, як кому подобається, та й по всьому. Тут, на тутешньому тартаку я назвався іменем, як мене в Чумці кликали: Юзеф

Бородань. Але я вам і сам сказав, що це лише прізвисько. А я нічого не зробив, і сумління маю чисте.

– Це ми ще з’ясуємо.

– Та ви, пане сержанте, можете написати до тих, у кого я працював. Я нічого ніколи не вкрав.

Сержант замислився. За свою практику він не раз зіштовхувався з різними людьми, що приховували своє ім’я, та вони завжди називалися якимсь вигаданим. А цей стверджував, що жодного імені в нього немає.

– А де ваша сім’я?

– Не знаю. Немає в мене жодної родини, – у відчаї сказав бородань.

– А до суду вас коли-небудь притягували?

– Так.

Сержант широко розплющив очі.

– Де?

– Минулого року в Радомі, а три роки потому в Бидгощі. Першого разу я просидів у цюпі місяць, другого – два тижні.

– За що?

– За бродяжництво. Але неслушно. Невже той, хто шукає роботу – волоцюга?.. Насправді за те, що в мене документів немає. Я просив у суді, і в поліції, і у в’язниці, щоб мені дали якісь документи. Але вони не захотіли. Казали, що немає такого закону. То що ж мені робити?

Він кахикнув і розвів руками.

– Відпустіть мене, пане сержанте. Я нічого поганого нікому не зроблю.

– Відпустити? Закон цього не дозволяє. Я вас відішлю до старости, і нехай вони там із вами роблять, що захочуть. Сідайте й не заважайте мені. Я мушу написати протокол.

Він витяг із шухляди аркуш паперу й заходився писати. Довго роздумував, бо відсутність прізвища й місця народження затриманого порушувала йому весь протокол. Нарешті закінчив і глянув на бороданя. Сивуваті щетина й волосся вказували на те, що тому було близько п’ятдесяти. Чоловік сидів непорушно, втупившись у стіну. Він був страшенно худий, із запалими щоками й нагадував скелет. Лише величезні спрацьовані руки виконували якісь дивні нервові рухи.

– Переночуєте тут, – сказав Каня, – а завтра відішлю вас до повіту.

І підвівшись, додав:

– Нічого вам там не зроблять. Щонайбільше відсидите за бродяжництво та й годі.

– Якщо не можна інакше, то немає ради, – похмуро відказав бородань.

– А тепер ходіть сюди.

Відчинив двері до маленької комірчини із заґратованим вікном. На підлозі лежав сінник, добряче напханий соломою. Двері були із міцних дощок.

Коли вони зачинилися, бородань ліг на сіннику. І почав міркувати. І цей сержант, і той другий поліцейський не були поганими людьми, проте, видко, закон примушував їх бути такими. За що ж його знову позбавили волі, чому вбачають у ньому злочинця?.. Невже так конче мати документи і якесь ім’я?.. Хіба від цього людина якось змінюється?