– Гаразд, – погодився хворий.

Беата прочинила двері й погукала:

– Марисю! Татко дозволив тобі прийти!

– Татусю! – пролунав углибині дому радісний щебет, а тоді тупотіння швидких ніжок.

Дівчинка вбігла й вражено зупинилася. Вона вже два тижні не бачила недужого, і зміни, що відбулися з ним, вочевидь її перелякали.

– Таткові нині покращало, – швидко проказала Беата, – але він дозволяє тобі лише стояти біля дверей. Невдовзі він устане, і ви знову разом ходитимете до лісу.

– Як там твої справи, дитинко? – запитав Окша.

– Спасибі, татусю. А ви знаєте, що вода підмила ту криву березу, що біля Сивого ручаю?

– Підмила?

– Так. Микола сказав, що вона от-от упаде. І ще казав, що його син, Гришко, бачив учора чотирьох лосів біля Гумінського броду. Вони йшли один за одним.

– Це, певне, ті з Червоного лісу.

– Ага, Микола теж так думає.

– А ти ще не забула геть чисто ботаніку й фізику? – запитав він, усміхаючись.

– Аж ніяк, таточку! – палко запевнила дитина, і на підтвердження власних слів почала перелічувати все, чого навчилася. Після недовгої розмови Окша попрощався з дівчинкою, посилаючи їй у повітрі цілунок.

Рука була худа й неприродно біла.

Коли Марися вийшла, Янек мовив:

– Як же ця дівчина росте. їй лише дванадцять, а вона вже така, як ти. Наступного року доведеться її таки віддати до школи. Сподіваюся, княгиня нарешті отримає дозвіл на вирубку, і наше становище покращиться.

– На все Божа воля. Аби лише ти швидше видужав.

– Так, так, – палко погодився він, – я мушу видужати й зайнятися справами. Якщо вирубки не буде, я вирішив пошукати іншої посади. Важко покидати Одринецьку пущу, але Марися підростає. Це важливіше.

Він замислився, а тоді запитав:

– Нині ти знову багато витратила на ліки?

– Не переймайся цим.

– Знаєш, я думав, що якби я помер, тобі небагато б залишилося після витрат на похорон. І це мене мучило найбільше… Якщо продати меблі, вистачило б на який-небудь рік. Особливо ці старі рушники. Здається, вони дуже цінні.

– Янеку! Про що це ти! – докірливо вигукнула пані Беата.

– Нічого, я лише кажу, про що думав. Я думав також про те, що ти маєш право вимагати якусь пенсію для Марисі. Не думаю, що Вільчур знайшовся. Інакше про це писали б у газетах. Але там хтось мусить управляти його майном, а Марися має на це майно право.

На обличчі Беати з’явилися червоні плями.

– І це ти мені таке говориш, Янеку?! – вигукнула вона, не приховуючи обурення. Досі протягом п’яти років між ними не було жодної згадки про зниклого професора. П’ять років тому пан Янек наказав навіть білизну й одяг Маріолі віддати до якогось притулку для бідних дітей.

Окша потупився.

– Я не маю права прирікати її на бідність.

– А я не маю права простягати руку до його грошей. Краще сто, тисячу разів померти. Ніколи, чуєш, Янеку, ніколи!

– Гаразд, не говорімо про це. Та бачиш, якщо я помру… Коли я думав, що помру, то мене охоплював жах від самої думки про те, що станеться з вами…

– Я вмію шити, гаптувати, можу давати уроки… Усе, тільки не те, що було в минулому. Подумай, невже я можу прийти до його спадкоємців з якимись вимогами, я… котру вони мають право звинувачувати в його загибелі. Зрештою, Янеку, навіщо ми взагалі це обговорюємо? Ти почуваєшся здоровим, дасть Бог, усе буде добре.

– Звичайно, кохана, звичайно, – він притулився обличчям до її руки.

– От бачиш! – просяяла вона. – А тепер тобі треба спробувати заснути. Уже пізно.

– Добре. Мені вже хочеться спати.

– На добраніч, єдиний мій, добраніч. Сон зміцнить тебе.

– Добраніч, моє щастя.

Беата затулила лампу, загорнулася в плед і прилягла на дивані. Та за чверть години пригадала собі, що мусить дати йому на ніч краплі.

Підвелася, відлічила двадцять крапель ліків, що відгонили креозотом, додала води й схилилася над хворим.

– Янеку, – неголосно покликала вона, – треба випити ліки.

Та він не прокинувся. Вона легенько торкнулася його плеча й нахилилася ближче.

І тоді побачила, що очі в нього розплющені.

Він був уже мертвий.

Якраз посеред дороги між Радолишками й Нескупою від непам’ятних часів стояв водяний млин, колишня власність василіан з монастиря у Віцкунах, заснованого ними ще за часів короля Баторія, а тепер – власність Прокопа Шапеля, якого всі звали на білоруський лад Прокопом Мельником.