Подальше розпитування слуг виявилося марним. Пані Беата щоранку їхала автомобілем на тривалу прогулянку до Лазенковського парку. Водій залишався в машині біля воріт і ніколи не бачив нікого, хто б супроводжував професорову дружину. Зате сторожа парку, якій показали фотографію, відразу впізнала пані Беату, яка щодня зустрічалася тут з молодим, худорлявим, доволі скромно вбраним блондином. Опис цього чоловіка виявився позбавленим будь-яких особливих прикмет.

Вивчення листів і паперів пані Беати також ні до чого не призвело. Було встановлено, що вона залишила значну суму грошей і коштовності. Не взяла із собою хутра й узагалі жодних цінних речей, які легко можна було би продати.

У письмовому столі професора комісар Гурний знайшов заряджений револьвер.

– Це дозволяє мені стверджувати, – говорив він голові апеляційного суду, – що професор абсолютно не мав наміру накласти на себе руки. Інакше він узяв би із собою зброю. Узяв би її й у випадку, якби збирався помститися спокусникові дружини.

– Ви гадаєте, пане комісаре, що він міг знати, де його шукати?

– Ні. Припускаю, що він навіть не підозрював про його існування. Молодика з такою зовнішністю не бачив ніхто зі слуг на Бузковій алеї. І все-таки я переконаний, що коли ми знайдемо цю пару, то отримаємо відповідь на питання, що ж сталося із професором.

Згідно із цією концепцією, комісар повів розслідування в напрямку пошуків пані Беати. Через якийсь час до нього привели водія таксі, що віз професорову дружину того фатального дня. Проте й це дало небагато. Водій пригадував, що відвіз молоду, вродливу жінку й кількарічну дівчинку з Бузкової алеї на Головний вокзал. Ця пані розплатилася, сама взяла валізки й зникла в натовпі. Вивчення розкладу руху потягів теж виявилося марним, позаяк між дванадцятою й першою годиною з Головного вокзалу від’їжджали кільканадцять потягів у різних напрямках.

Комісар Гурний уже міркував над тим, щоб розіслати інформацію про розшук Беати Вільчур, але нове відкриття навело слідство на інший слід.

Під час звичного обшуку, проведеного в одного зі скупників краденого на вулиці Кармелітській, серед численних награбованих речей було виявлено чорне пальто, піджак і жилет дуже великого розміру. Хоча етикетки кравця були зрізані, виявилося неважко відшукати ательє, де пошито речі, і так було з’ясовано, що одяг належав зниклому професорові. Під примусом скупник зізнався, що речі він придбав у такого собі Фелікса Жубровського.

Усупереч припущенням комісара, Жубровського ніколи не затримували за якісь злочини. Він мешкав на вулиці Привісльній із дружиною й чотирма дітьми, займався тим, що продавав річковий пісок і розповів, що того дня знайшов вбрання на березі, повертаючись додому після пиятики. Декілька свідків, може й не надто певних, підтвердили його алібі. Так чи сяк, йому нічого не можна було довести, і за три дні Жубровського довелося відпустити. На його користь указувало й те, що в цьому місці Вісла була дуже глибокою, а самогубство професора Вільчура здавалося дуже імовірним.

Відразу потому обшукали річкове дно на кілька кілометрів униз – безрезультатно. До моргу кілька разів привозили слуг з Бузкової алеї та голову апеляційного суду Вільчура, аби ті впізнали трупи невідомих загиблих, але це виявилося зайвим: зниклий професор мав на зріст близько метра дев’яноста й важив майже сто кілограмів.

– Ми досі не знайшли труп, – говорив комісар Бурний, – може, тіло спливе навесні. У Віслі чимало вирв, і часто трапляється, що потопельника викидає лише за кілька місяців.

– Отже, ви підтверджуєте мої побоювання? – питав голова.

– Занадто багато обставин указує на самогубство. Про всяк випадок я надіслав фотографії до всіх поліцейських відділків.

– То ви все-таки припускаєте втрату пам’яті?

– Щиро кажучи, я в це не вірю. Та доки труп не випливе, не можна відкидати й такої можливості. Саме тому я не відмовився від гіпотези про вбивство. Хоча я майже впевнений, що йдеться лише про самогубство. Це очевидно. Професор вийшов з дому, приголомшений нещастям і тому не міг нічого вирішити. Мабуть, він довго ходив містом, може, пив, щоби приглушити горе…

– Він ніколи не пив, – перебив комісара пан голова.

– Так чи сяк, але він вирішив накласти на себе руки. Бо хто міг би його вбити? Бандити? Тоді їх мало би бути принаймні троє або четверо, аби з ним упоратися, не здіймаючи зайвого галасу. Адже він був дивовижно могутнім. А постріли? Ну, не виключено, але стрілянина завжди приверне чиюсь увагу й треба дуже поквапитися, щоб заховати тіло.

А на пальті й на піджаку немає найменших слідів крові. Залишається єдина можливість, що його заманили в пастку й убили де-небудь у приміщенні. Тоді, йдеться про зумисне вбивство. Тоді, кому це було потрібно, хто від цього вигравав? Ніхто. Заповіту професор не залишив. За законом усе, що в нього було, залишалося б дружині й доньці. Та ви, пане голово, переконуєте мене, що вдова – найбезкорисливіша людина на світі. Залишається ще її коханець, котрому, якщо судити за його зовнішністю, велося не найкраще. Проте й це більш, ніж сумнівно. Якби він хотів здобути гроші, то зумів би переконати пані Беату захопити із собою коштовності, хутра й значну суму готівкою. Адже йшлося про чималі гроші, не менше, ніж тисяч сімдесят. А закохану жінку легко можна вмовити.